Категорія: КЛЮЧ

Автор: Мацко Ірина

  0 / 0

- +  

Пригоди дубового листочка

 

Народження.

У повітрі запахло весною. Старий і кремезний Дуб, що стояв на галявині густого лісу, раптом стрепенувся, потягнувся після довгої холодної зими і ... прокинувся. А на молодій гілочці, що виросла тільки минулої весни, заворушилась маленька брунька.
- Ой-ой-ой, як же мені лоскотно, - почулось із середини. Перестаньте мене лоскотати. Ой, не можу більше, ой, зараз лусну.
І враз - бринь: розпукнулася брунька, а з неї виглянув молоденький, зелений Листочок.
- Як же тут цікаво та гарно! - вигукнув він. - А хто ж це мене лоскотав? Ану признавайтесь.
- Це я, - почулося десь за спиною.
- Хто - я? Я тебе не бачу, покажись. А як тебе звати? - запитав він з цікавістю.
- Я - сонячний Зайчик. І зовсім не хотів тебе лоскотати, а просто зігрівав своїм теплом, щоб ти скоріше народився.
- Ну, тоді спасибі, Зайчику. Давай будемо з тобою дружити. Приходь до мене у гості частіше, з тобою так тепло та весело.
- Добре, приходитиму. А зараз мені треба летіти та сповіщати про прихід весни інші листочки, - відповів Зайчик і, взявши свій сонячний ліхтарик з промінчиком всередині, миттю зник у дубовій кроні.
- А я поки що роззирнусь, бо так вже гарно навкруги, - і Листочок почав пильно і зацікавлено роздивлятись місце свого народження. Озирнувся і охнув: крім нього, на Дубі була ще сила-силенна таких самих листочків. І виявляється, всі вони також лише недавно народилися. „Як же тут цікаво ... але, щось дуже спати хочеться” - подумав Листочок, заколисаний легеньким весняним Вітерцем. „Нічого, трішки посплю, а тоді все розвідаю. І хто ж це мене так приємно гойдає?...” - уже перед сном майнула думка, і Листочок солодко заснув.

Росинка.

Та лишень він задрімав, як почулось - „кап”, і на його животик впало щось мокре та прохолодне. Від несподіванки Листочок аж підскочив. Розплющив очі і бачить, що на ньому сидить якась прозора маленька кулька та весело всміхається.
- Хто ти? - з трепетом у голосі запитав Листочок.
- Я - Росинка, крапелька водички. Я та мої сестри народжуємось кожного ранку та напоюємо все живе на землі: листочки, траву, дерева і навіть твого дуба. Без нас не було б нічого, - хизувалася Росинка, виблискуючи на сонці веселковими барвами.
- А чого ти на мене впала?
- А ти хіба не хочеш пити? Дивись, бо як пригріє Сонечко, то засохнеш без води. Краще напийся зараз, бо коли воно засвітить, то я полечу до нього, щоб колись знову впасти на землю і напоїти її. І твоїх сусідів по гілочці я вже напоїла.
- Ну, коли так, то давай і я нап'юся, - погодився Листочок. Росинка вийняла маленьке відерце з прохолодною водичкою і він, прицмокуючи, випив усе до краплини.
- Смачна твоя водичка, Росинко, приходь до мене завтра зранку.
- Авжеж прийду, для того ж я і живу, та й ти мені сподобався. А зараз бувай. – і, перекотившись на бочок та скрикувши „кап!”, Росинка впала на Листочок, що ріс на нижній гілочці.

 

Весняний вітерець.

„Так… цікаво, що ще зі мною сьогодні трапиться. Мене вже лоскотав сонячний Зайчик, напоїла Росинка. Але хто це мене гойдав? Ану, запитаю я сусіднього листочка. Він, мабуть, знає, бо виглядає старшим від мене.”
- Ей, друже! Ти не знаєш, хто це мене недавно колисав, так що я ледь не заснув?
- Знаю, це молоденький Вітерець. Він тільки вчиться гойдати дерева та листочки, тому це так приємно. Та стережися його батька, старого Вітру й матері Бурі, бо вони так дмуть, що можна від гілки рідної відірватись.
- Та що ти таке кажеш? - здивувався Листочок. - Хіба вітер і Буря такі страшні?
- Вони можуть так подути, що ти відірвешся від своєї гілочки і полетиш далеко-далеко звідси, впадеш на землю. Я знаю, бо мені розповів про це старий дубовий Листочок, що дивом врятувався і пережив навіть сувору зиму. Він висить он на тій гіляці, бачиш - такий чорний та сухий. Він каже, що то бабуся Зима його так понівечила.
- Ой, які страшні речі ти говориш. А, може, все і не так, як ти кажеш? Та що ж це? Кудись Сонечко вже зникло. Це також Вітер на нього подув і воно полетіло далеко звідси? - злякався Листочок.
- Та ні, це просто прийшов дід Дечір і Сонечко теж задрімало. Але вранці воно знову прокинеться й буде зігрівати нас своїм теплом.
- І знову до мене прийдуть сонячний Зайчик і Росинка?
- Так, так, прийдуть, спи вже, - дратуючись, відповів сусідній Листочок.
І Листочок заснув. А вранці знову його розбудив сонячний Зайчик полоскотавши у носик. Потім упала Росинка та напоїла смачною водичкою...
І так день за днем, день за днем. Листочок то пошепки розмовляв із сусідніми листочками, то просто погойдувався на привітному Вітерці і непомітно для себе ріс. А разом з ним росли і всі листочки на дубі, та й сам Дуб.

 

Літо.

Минув час. Наступило спекотне літо. І от одного ранку Листочок пробудився не від приємного лоскоту Зайчика, а від того, що йому було дуже мокро і холодно, а навкруги все шуміло і тільки чулось: кап, кап, кап. Розплющивши очі, він побачив, що все навкруги мокре та сіре. На небі немає теплого Сонечка, а на листочки падає багато краплинок, подібних до Росинки. Незабаром впала і сама Росинка.
- Росинко, що трапилося? - стривожено запитав Листочок.
- Не бійся, це наш батько Дощ. Ці маленькі краплинки, що падають на тебе, - це мої сестри. Батько Дощ довго збирав нас на небі у велику хмаринку і от сьогодні дозволив нам впасти на землю та напоїти її. Ти ж, мабуть, бачив, як сухо було навкруги, як важко дихала Земля від спеки? Та незабаром, коли ми всі впадемо, Земля досхочу нап'ється, полегшено зітхне і народить багато квітів, травинок та інших рослин.
- Як цікаво! А я вже злякався, не побачивши вранці сонячного Зайчика. Та він ще прийде, правда?
- Звичайно, прийде, але не сьогодні. Зачекай до завтра. Спочатку ми всі повинні впасти на матінку-Землю. Бачиш, як нас багато. А тоді і Сонечко вийде. Ну, а зараз бувай, біжу і я напоїти Землю, а заодно і твого рідного Дуба. І, скрикнувши „кап!”, Росинка впала униз та й зникла. Листочок, зіщулившись, налаштувався перечекати негоду та дочекатися тепла.
Дощ ішов ще цілий день. Листочки, травинки пошепки розмовляли, роздумуючи, коли ж вигляне до них Сонечко, від чого весь ліс шумів та хвилювався.
А наступного ранку, ледь прокинувшись від теплого промінчика, що тримав у своїх лапках сонячний Зайчик, Листочок раптом побачив, що внизу, під деревом, килимом розцвіли барвисті квіти. А неподалік з’явилась прекрасна квіточка і на Листочок подивились два великі очка.
- Хто ти, Квіточко? - захоплено вигукнув Листочок. - І як ти відірвалася від Землі й опинилась тут, на дереві?
- Я не квіточка, а Метелик. І тут я опинився тому, що у мене є крильця і я вмію літати.
- Літати? А як це ... Літати? - здивовано запитав Листочок. - А я зможу літати?
- Ні, Листочку, ти ніколи не будеш літати, як я. Лише раз ти полетиш, коли відірвешся від гілочки, але то буде твій перший і останній політ. Тому рости собі поки що і не пробуй злетіти, бо тоді ти полетиш далеко від свого Дуба і упадеш на землю, а назад не зможеш повернутися, - сумно мовив Метелик і, змахнувши яскравими крильцями, здійнявся вверх, до Сонечка. - Прощавай! - з висоти долинув його голос і потонув у шелестінні листя.
- Прощавай, Метелику, - відповів Листочок. - Який же ти гарний і як гарно, що ти можеш літати!
„Скільки всього можна побачити! Чого ж усі можуть бути вільними, а тільки я змушений все життя бачити лише цей Дуб та цю гілку? Та нічого, коли прилетить дядько Вітер, я попрошу його, щоб трішки покатав мене на своїх плечах, а потім повернув знову на місце. Він же всюди літає, все бачить, то, може, й погодиться”, - отак собі роздумуючи, Листочок звеселів.
Довго довелося чекати Листочку, щоби прилетів дядько Вітер. Літо після тої зустрічі видалось дуже жарке, сухе та безвітряне. Усі Листочки у лісі, усі травинки благали у неба, щоби воно послало їм Дощику. Навіть Росинка вранці перестала приходити та напувати Листочок водичкою. І Листочок не міг дочекатися її приходу.

 

Осінь.

Аж якось вранці знову прокинувся Листочок від теплого дотику сонячного Зайчика.
- О, Зайчику, який я радий, що ти прийшов! Тепер все буде, як раніше, правда? Та чому ти не так тепло грієш і світиш якось слабше, ніж раніше?
- Це тому, Листочку, що вже прийшла тітка Осінь, і наше Сонечко не має стільки сили освічувати та гріти Землю. Незабаром прийде бабуся Зима, от тоді буде справжній холод.
- Так, я чув вже про бабусю Зиму і про те, що скоро мене не буде на цій гілці, - сумно відповів Листочок.
А сонячний Зайчик пострибав собі далі, щоб ще хоч трішки зігріти захололі листочки.
А Листочок одягнув на себе, як і всі сусіди, замість зеленого старого жупанчика, який вже зовсім зносився та обтріпався, від дощів і пронизливих вітрів, новенького червоного жупанчика.
- Ой, який же я гарний та яскравий, наче та квіточка, що ціле літо цвіла отут під Дубом. Та щось трусить мене, чомусь я зовсім замерз. – Тут Вітер подув так, що Листочок ледь не відірвався і не злетів зі своєї гілочки.
- Е ні, Вітре. Колись я хотів політати, як Метелик. Молодий я тоді ще був, зелений. А тепер не хочу. Та ти якимось злим став і дмеш так сильно.
- Пора така прийшла, Листочку, а я ж завжди був тобі другом, ним і залишуся. Коли прийде час, то попереджу тебе про небезпеку. Бо якщо подує моя мати Буря, всі Листочки вмить позлітають з гілочок.
- Та невже вона така сильна, ця Буря? - здивувався Листочок.
- Так, сильна. А ще коли вони разом із тіткою Зимою почнуть хазяйнувати, то тільки тримайся. Я тобі скажу, коли вони надумають разом у ліс завітати.
Незабаром уже весь ліс одягнувся у жовто-червоні кольори. Всі листочки, наче на свято, вбралися у нове яскраве вбрання. Листочок чомусь засумував.

 

Політ листочка.

Минуло ще багато холодних осінніх днів. У повітрі вже було по-зимовому прохолодно. За цей час пронеслися над лісом осінні бурі і ліс наче почорнів, приготувавшись до зимового сну. Листочок теж змінився. Жупанчик його вже знову зносився і набув коричнуватого відтінку, а сонячний Зайчик нового йому не приніс. Та й рідше він уже навідувався до Листочка. Ліхтарик у Зайчика вже не так грів, а того тепла вистачало лише, щоби трішки зігрітись, поки Зайчик близько. Коли ж він стрибав далі, ставало холодно і незатишно.
Якось пізно ввечері, коли Листочок уже задрімав, почулося чиєсь шепотіння. Листочок розплющив очі. Біля нього на гілочці сидів його друг Вітер, вже великий та сильний.
- Що, Вітре, ти мені приніс? Яку звістку? - запитав Листочок.
- Слухай, Листочку. Чув я, як моя мати Буря із бабусею Зимою домовлялися, що сьогодні вночі похазяйнують у лісі. То ж тримайся, якщо ще можеш.
- Прощавай, Вітре. Спасибі тобі, що попередив мене. Та не буду я більше опиратися твоїй матері, бо вже і мій час настав. Тепер я мрію лише про те, щоби допомогти якомусь звірятку - їжачку чи лисичці. Коли заберуть вони мене до себе у нірку, то буду я там їх зігрівати. Тож прощавай, Вітре! Та якщо й ти будеш сьогодні у лісі, то я б хотів, щоб саме ти покатав мене не своїх плечах, я вже давно про це мріяв - літати, як Метелик.
Тої ночі справді була сильна Буря, і Вітер їй допомагав. А Листочок вже й не опирався. Тільки вітер подув поривисто, а він спокійно відчепився від гілочки та піддався його волі. Листочок летів над лісом, насолоджуючись цією миттю.
- Як же гарно літати! Підніми мене вище, вище. Тепер я знаю, чому таким щасливим був Метелик - він все життя літав! - кричав Листочок Вітру.
І Вітер не поспішав. Він ніжно ніс на своїх плечах друга, котрий лише раз у житті міг політати, і не квапився опускати його на землю.
- Ну все, друже Вітре, опусти мене, будь ласка, он біля того пеньочок. Політав я уже вдосталь. Моя мрія здійснилась. Спасибі тобі.

 

Новий друг.

Тремтячи від холоду, лежить Листочок біля пеньочка. Аж чує, хтось його у бік штовхає та сопе над вухом. Розплющив Листочок мокре очко:
- Ти хто і що тобі від мене треба? Бачиш, я від своєї гілочки відірвався та тут тепер буду лежати. Не займай мене, а йди собі своєю дорогою.
- Мене звуть Їжачком, - заговорило звірятко.
- І я саме шукаю друга, який би допоміг мені лютою зимою моїх їжачат зігрівати. Ходи до мене жити. У мене сухо, чисто. З тобою нам тепліше буде, та й ти не будеш мерзнути тут холодними днями.
Листочка така несподівана пропозиція дуже втішила:
- До тебе? Жити цілу зиму? Ти не жартуєш? Коли так, то я згоден, все одно мені нікуди податися. На свою гілочку я вже не зможу повернутися. Піду до тебе, Їжачку, - погодився Листочок.
- Тоді вилазь до мене на спинку. Вхопись за колючки та підемо скоріш у нірку, бо замерз я, та й тобі треба відігрітись.
Виліз Листочок до Їжачка на спинку і подалися вони до його нірки жити.
Жили вони у мирі та злагоді. Листочок допомагав Їжачкові зігрівати його діточок, і всі були йому за це вдячні.
Інколи у ясний зимовий день зазирав до Листочка його друг - сонячний Зайчик, але тепер вже не зігрівати, а тільки посвітити у темній їжачковій норі. А у сніговий день, у хурделицю, залітала Росинка, одягнута у пишне біле снігове вбрання, і називалася вона тепер Сніжинкою. Та ще Вітер час від часу морозним подихом обдував нірку Їжачка, вітаючись із Листочком. Листочок аніскілечки не шкодував, що покинув свою гілочку. Він став комусь у пригоді, як і хотів, і від того був щасливий.