КЛЮЧ: Краща Література Юним Читачам
Перші капості
ПЕРШІ КАПОСТІ
Викрадення дівчинки може зачекати...
Ядвіга Олізарівна під самісінькими Горобцями натрапила на розсипи такого рідкісного зілля, що його на Лисій горі відірвуть з руками. Тож вона вирішила братися за викрадання лише тоді, коли не залишиться жодного кущика. І тепер вона ходила межи кущів, нахиляючись ледь не на кожному кроці.
Аристарх тим часом заліг неподалік від крайньої хати і час від часу сповіщав:
- О! Курка вилетіла на льох і кудкудакає, мов скажена. Це вона чого?
- Мабуть, знесла яйце, — неуважливо відповіла Ядвіга Олізарівна.
- Ага... О, з хати вийшла дівчинка — та, що приходила до нас. Вона вивела напівзігнуту бабу і всадовила її на лаві... А це що? До них у двір зайшов якийсь чоловік. Він присів біля баби, витяг якусь гнучку рурку і приклав до бабиної спини.
- Мабуть, це лікар, — здогадалася Ядвіга Олізарівна.
- А хто це такий?
- Теж із цілителів, — пояснила баба. І презирливо докинула: — Тільки руки у них стирчать кудись не туди.
- О, бабо, а давай ми йому ті руки вставимо, куди треба! — запропонував Аристарх.
- І як ти це зробиш?
- А так. Пограємося з ним, як я з мишкою.
- Ну, то й пограйся.
- Е, бабо, так не піде! Сама ж знаєш, що зачаклувати дорослого мені одному не під силу.
Ядвіга Олізарівна поглянула на Аристарха і зітхнула, їй дуже не подобалося, що її відривають від роботи. Але чого тільки не зробиш заради свого улюбленця!
А шанований у селі лікар Михайло Олексійович і не підозрював, що ним збираються погратися. Хіба що на мить затнувся, начебто йому забило подих, тоді притис стетоскоп до спини старенької і звелів:
- Ану, дихніть... ще раз, ще... Так, все зрозуміло, — і несподівано для себе самого додав: — Тобто нічого не ясно.
Тоді постукав хвору по коліну і запитав:
- Тут болить?
- Болить, лікарю, — зізналася баба Марія. — Бува, як закрутить!
- Ясно, — відказав Михайло Олексійович і постукав по попереку. — А тут?
- Ой, лікарю! — аж скинулася баба Марія.
- Все-все-все! — поспіхом відказав Михайло Олексійович. — Натяк зрозумів.
Він сів поруч із хворою і в задумі заходився стукати пальцями по лаві.
- Ой! — вигукнула баба Марія.
- Що «ой»? Я ж по лаві постукав.
- Все одно болить.
- Зрозуміло, — відказав Михайло Олексійович. — Мені, Маріє Сидорівно, все зрозуміло. От тільки не зрозуміло, як вас лікувати. До речі, ви приймали всі ліки, які я вам виписував?
- Всі, лікарю. Правда...
- Що — правда?
- Одна пігулка впала на землю і її склювала курка.
- Ну і що?
- Носилася по двору, як мотоцикл. Яйця на ходу несла.
- Он бачите, бабо, які ви: курці допомагає, а вам хоч би що...
Зненацька він кинувся до призьби, в якій виднілася мишача нірка і став зазирати до неї.
- Що з вами, лікарю? — здивувалася баба Марія.
- Маленька така, сіренька, — пробурмотів Михайло Олексійович і приклав до нірки стетоскопа. — Симпа- тичненька...
- Це ви про що, лікарю?
- Не про що, а про кого. Мишка звідсіля, здається, визирнула... Так на чому ми зупинилися? — продовжив він, піднімаючись з колін. — Здається на тому, що я не знаю, як вас лікувати. Втім... — він зупинився і почав порпатися у своїй сумці. — Самовчитель гри на гітарі... на баяні... Я ж, бабо, колись в інституті в драматичному гуртку грав... Ага, ось воно: лікування гіпнозом. Колись і таке в мене виходило. То уявіть, бабо, що я відомий гіпнотизер. Уявили?
- Уявила, — відказала баба Марія. — Будете махати переді мною руками?
- Саме так. Отже, почнімо...
Зиркаючи то на бабу Марію, то у зошит, Михайло Олексійович заходився робити гіпнотичні паси.
- Розслабтеся... Заплющіть очі... Вам тепло і спокійно... спокійно... А тепер спробуйте потихеньку випрямитися.
Баба Марія почала випростовуватися. Та варто було Михайлові Олексійовичу зазирнути у зошит, аби дізнатися, що робити далі, як вона знову почала згинатися.
- Ні, бабо, так не піде, — розчаровано сказав Михайло Олексійович за кілька хвилин. — Бачу, без асистента нам не обійтися...
Він озирнувся і побачив Таню, яка стояла неподалік і спостерігала за його діями.
- Ану, Таню, візьми цей зошит і роби все, що там написано. А я буду стежити за бабою.
Таня взяла зошит, подивилася в нього і почала робити паси. А оскільки вона дивилася лише в зошит, то й не завважила, що паси були спрямовані на Михайла Олексійовича.
- Розслабтеся... — почала Таня. — Заплющіть очі... Вам тепло і спокійно.
- Мені тепло і спокійно, — слухняно забурмотів Михайло Олексійович. — Тепло й спокійно...
- А тепер спробуйте потихеньку випрямлятися...
Михайло Олексійович почав випрямлятися.
- Таню, що ти з ним робиш? — здивовано вигукнула баба Марія.
- Га, що? — приходячи до тями, обізвався Михайло Олексійович. — Здається, в голові трохи запаморочилося.
- Ще б пак, лікарю. Вас же моя онука заговорила!
- Таня? Мене? Бути цього не може!
- Я... Я ненавмисне, — почала виправдовуватися Таня. — Я тільки робила те, що тут написано.
- Не вірю! — войовниче вигукнув Михайло Олексійович. — Ану, повтори! Зроби так, щоб я... щоб я під лавкою опинився!
Не відриваючи погляду від лікаря, Таня почала робити гіпнотичні паси і примовляти:
- Вам тепло і спокійно... лізьте під лавку... лізьте під лавку...
Михайло Олексійович слухняно поліз під лавку. Він довго там вмощувався, а тоді запитав:
- Далі що?
- Не знаю, — ледь чутно відказала Таня. — Ви ж самі просили.
- Я?— не повірив Михайло Олексійович. Він з зусиллям вибрався з-під лавки, тоді здивовано втупився туди, де тільки-но був.
- Як я там опинився? — запитав він.
Відповіді він не дочекався, бо у Аристарха вже не було сил щось йому навіювати. Чаклунський кіт качався по землі і аж повискував від реготу. Навіть Ядвіга Оліза- рівна — і та посміхалася. Бо що не кажіть, а все ж таки приємно бачити свого суперника, який пошився в дурні.