Категорія: КЛЮЧ

Автор: Арєнєв Володимир Констянтинович

  0 / 0

- +  

Розділ п'ятий,

В якому

Сноррі Каламар

Стає боржником, а Сноррі

Сивоволосий повертає борг

Серед історій, що їх чув Сноррі Каламар від діда, була одна, яка запам'яталася йому найбільше. Буцімто легендарний король давніх часів, Гаральд Мудрий отримав від богів дар — меч на ім'я Крик. Мав меч дивну властивість: той, хто володів ним, не знав поразки. Та що частіше виймав він Крика із піхов, тим менше хотів це робити.

Казали, так сталося і з Гаральдом: підкоривши бунтівних можних бондів та об'єднавши землі їхні в єдину державу, повісив він меча на стіну у королівській скарбниці й уже ніколи не брав до рук.

Правив він краєм довго, пережив усіх своїх синів та кількох онуків, але зрештою настав і йому час іти в засвіти. Тоді покликав король до себе спадкоємця, старшого і єдиного живого онука на ймення Олаф Вертиязкий. Застеріг він Олафа щодо меча, розповів про ціну, яку доводиться платити за здобуті ним перемоги.

Одразу ж після смерті старого короля Олаф вийшов зі скарбниці з Криком у руках і відтоді тримав меча завжди при собі. Незабаром отримав він нове прізвисько — Олаф Месник, а ще — Олаф Різник.

Коли Олафів син Ґудмунд Тихий спалив Різника в лазні, його швидко виправдали й негайно визнали новим королем.

Поховали Олафа в кургані. Викликали з-за Оселедцевої протоки жерця, щоб провів усі належні ритуали, поклали в могилу улюбленого коня, найвідданішого собаку і сімох найкрасивіших рабинь, що їх привіз Олаф зі своїх походів. Поклали туди ж і Крика.

Могилу насипали на межі з Вовчим лісом і посадили на кургані три осики, щоб міцно тримали покійного в землі. Минули роки — і ліс поглинув той курган. Відтоді, коли й згадував хтось зі старших людей про Олафа, називали його Олафом Вкоріненим, а сам ліс — Олафовим.

Ніколи не рубали там дерев, та й росли вони посохлі, покручені. Якщо робили з них дошки для човнів, то такі Човни йшли на дно. Якщо пускали дерево на розпал — горіло воно димом гірким, чадним, ядучим. Чоловік, що вдихнув такий дим, втрачав притомність і починав промовляти чорні пророцтва.

І от як сталася біда в його родині, згадав Сноррі Каламар дідову оповідку, узяв коня та й поїхав у Олафів ліс. Не одразу знайшов він курган Вкоріненого. Густо вкрили його дерева, міцно переплівшись гілками, і жодна пташка не мостила гнізда на тих гілках, жоден звір не насмілювався зайти під їхню густу тінь.

Заночував Каламар на могилі. Зробив так, як навчив його колись старий Снеррір Ватра: приніс у дар ягня, налив у кухоль меду. А ще — помолився Батькові круків, уперше за багато років попросив про допомогу, — хоч і не вірив, що з цього буде якась користь.

Збирався дочекатися півночі — та й не помітив, як задрімав. Прокинувся, а навколо — наче день ясний! Розчахнувся курган, і б'є звідти світло, червоне та пекуче. Дивиться Каламар: літають у тому світлі дрібні тіні, наче пташки чи кажани, а може — величезні метелики зі шкіряними крильми.

Налякався Сноррі. Думав навіть тікати з кургану, та зробив три кроки й зупинився. Допікав йому сором за те, що якби навіть він був тоді на хуторі, то теж не зміг би дати відсіч убивцям своїх рідних.

Змолоду був Сноррі Каламар вправніший із пером, ніж із мечем, і більше знався на давніх легендах, ніж на тому, як відправляти душі воїнів до Пана полеглих. Тепер настав час використати ті знання, якими він володів.

Тож обернувся Сноррі назад і промовив слова пісні- вальґальдра;

— Прокинься, Олафе!

Збудися, Вкорінений!

Тут, на кургані,

Тебе я кличу!

І почув він голос, хрипкий та сухий, — наче чорні кістки перекочувалися під чорним піском:

— Якщо вже розбудив мене, кажи прямо, хлопче. Зрештою ні замовляння, ні дари тебе не врятують: вони варті хіба що розчавленої горіхової шкаралупки, не більше. Пів століття й ще один рік служив я Тому, Хто Пив Мед, — і чим він мені віддячив? Може, прислав по мене одну зі своїх валькірій? Чи посадив у Залі частунків, поруч із пращурами й побратимами? Ні! Батько брехливих обіцянок, Повелитель манівців, просто зрікся мене. Сказав: «Послужи мені ще раз — одпочинь і доглянь за моїм мечем». А тепер приходиш ти, тривожиш мій сон і, певно, проситимеш про допомогу. Та й добре: заради тих дарів, що ти мені приніс, я зглянуся над тобою. Дам я тобі можливість обрати, яким саме чином ти помреш тут і зараз, без зволікань і крутійства. А потім уже спатиму собі далі.

Знав Сноррі, якою буде відповідь Олафа. І знав, що саме слід у таких випадках казати.

Тож хоч як він боявся, але згадав про невідімщених діда, батька, сестру — і мовив:

— Прийшов я не просити тебе, Олафе. Прийшов, щоб запропонувати послугу. Наче цвях, вбитий в долоню, тримає твою душу в царстві Сурта-пекельника меч на ймення Крик. Знаю: кожен, хто захоче взяти його всупереч твоїй волі, загине. Тож віддай мені Крик добровільно, без примусу.

Засміявся Олаф Вкорінений — і заметушилися в червоному, пекучому світлі чи то метелики, чи пташки.

Сказав він:

— Добре підучив тебе хтось, хлопче. Чи — пожартував з тебе. Хочеш, щоб я віддав тобі меч добровільно, без примусу? Гаразд: спускайся й забери його.

Сноррі знав, що чекає на нього. Знав, що дозвіл Олафа — то лише пів діла.

Гукнув він:

— Герцю Господарю, зглянься, благаю. Суртову спеку, Олафа злість відверни від вірного. Батьком будь, щитом стань супроти помсти, супроти чарів. Тобі віддячу служінням відданим. Не дай збожеволіти, не дай загинути. Дозволь із Криком назад вернутися. Дозволь помститися за кров родини.

І побачив він тоді на стежині, що вела углиб лісу, високого подорожнього в крислатому капелюсі. Мав він в одній руці спис, а другу простягнув і вказав на верхівку кургану.

Десь у високості тричі прокаркали круки. Завив у хащі вовк.

Тоді Сноррі пішов у курган, спустився в червоне і пекуче світло. Узяв там меч і вийшов нагору, а зранку осідлав коня та й поїхав назад на батьків, а тепер — братів хутір.

От і вся історія.