ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

Категорія: Аудіоказки

Автор : Полонський Радій Федорович

  0 / 0

- +  

Антошка сидів на сирій землі і думав. Як вилізти з ями? Звідкіля чекати допомоги? Як попередити друзів, що їхні вороги — підступні і хитрі? І нічого не міг вигадати.

В ямі було темно. І Антошці здалося, що в голові у нього так само темно. Хоч би яка думка блиснула!

Він не знав, скільки часу сидить, але ось відчув страшенний голод. Сьогодні в піонерському таборі на перше, мабуть, борщ. На друге — биточки із смаженою картоплею. І салат із свіжих помідорів та огірків. А на третє — компот із абрикосів.

Могло бути й інакше. На перше могли давати бульйон з локшиною. На друге — гречану кашу з м’ясом. А на третє — кисіль із порічок.

Навіть суниці їв би зараз Антошка. А про картоплю і хліб нічого й казати — за них би віддав усе. Тільки йому нічого було віддавати. І нікому.

Хлопчик ковтав слинку і журився. Подумав, що його кинули сюди назавжди і зовсім не годуватимуть, щоб він помер з голоду.

І тоді він згадав про лічилки. Лариска враз проказала б якусь лічилочку і всіх нагодувала. А він, як на те, не пам’ятав жодної. А може, якась пригадається?.. 

Антошка почав задумливо бурмотіти:

— Хурли-мурли… мурли-дурли… Ні, такої нема! Мурли-фурли… фурли-турли… Тьху, прив’язалося!

Він згадав, що багато лічилок починається на «ене-бене», і знову забурмотів:

— Ене-бене… Коло мене… Коло мене… Ене-бене… Знов не те. Я не пригадую, а вигадую. Так нічого не вийде!

Антошка змовк, і враз у його голові прозвучала стара-стара і добре відома лічилка: «Еники-беники їли вареники».

Вареники! З м’ясом. Можна з сиром. І з капустою можна. І з картоплею, вже які будуть. І тільки-но він зібрався проказати лічилку, як подумав: а друзі?

Адже й вони, мабуть, голодні. А на світі, може, більш немає лічилки про їжу. Якщо він її скаже, то вони залишаться без вареників. А їм треба йти шукати скриньку.

Коли вони дуже зголодніють — Лариска напевне пригадає лічилку! Нехай залишиться їм.

Згадка про Лариску засмутила Антошку ще більше. Дівчинка наче відчувала, що підземелля не віщує добра. Так не хотіла його відпускати! А він же її відштовхнув.

Антошка тяжко зітхнув і похнюпився.

Він навмання бурмотів, що тільки в голову збреде, і навіть згадав лічилку про солдатів. Її всі знають:

Ати-бати —

Йшли солдати.

Ати-бати —

На базар.

Ати-бати —

Що купили?

Ати-бати —

Самовар!

Ледве Антошка знічев’я пробурмотав оці слова, як у ямі почулося якесь шарудіння і кахикання.

— Хто? — злякався хлопчик.

—   Ати-бати — це ми, солдати! — відказало кілька голосів.

—   Які солдати?..

—   З лічилки.

—   Звідки ви прийшли?

—   З базару.

—   Скільки вас?

—   Троє.

—   А у вас зброя є?

—   Немає. Зате у нас є — ати-бати — самовар.

Антошка не поспішав радіти. Ще ж не відомо, що за народ — ці солдати.

—   А що ви збираєтесь робити? — обережно спитав він.

—   Ати-бати — пити чай. Ось тільки самовар роздмухаємо.

У повітрі поплив слабкий димок. У пітьмі щось сопіло, пихкало, кахикало. А тоді з’явилося слабке червонувате світло. То в самоварі розгорялися вуглинки.

—   А потім що? — Антошка вдивлявся у пітьму.

—   А потім що скажеш, те й зробимо.

—   А що ви вмієте?

—   Ати-бати — пити чай.

—   І все?

—   Все.

Тут тільки Антошка всміхнувся. Тепер у нього є цілий загін. Дарма, що вони нічого не вміють, воно й зрозуміло — в лічилці тільки те й робили, що купували самовар. Але він їх навчить.

Очі його вже давно призвичаїлися до темряви. І навіть при слабкому світлі від самовара Антошка роздивився своїх нових знайомих. Це були три дебелих дядьки. Однаковісіньких. З великими вусами. Один був у жовтому мундирі, другий — у синьому, третій — у зеленому.

Вони посідали навколо самовара, запросили Антошку. Кожен відчепив від паска кварту і націдив туди чаю. Потім повитягали з кишень сухарі.

І всі троє простягли свої кварти і сухарі Антошці. — Дякую, — сказав він. — А ви?

—   Бери, бери, у самоварі багато чаю.

Хлопчик гадав, що й сухарів багато. А тому він швиденько впорався і з чаєм, і з сухарями. Чай був запашний, солодкий.

А далі виявилося, що сухарів солдати більше не мають. Їм довелося пити чай без нічого. Антошка так страждав, що просто жах! Він перепрошував усіх разом і кожного окремо. А солдати тільки казали:

—   Нічого. Нам аби був чай, а то все — пусте.

Почаювали. Самовар почав пригасати.

—   Командування беру на себе, — непевно промовив Антошка.

—   Ати-бати — ми готові виконувати накази! — хором відказали ті.

А от що їм було наказувати? Антошка звелів Синьому солдатові стати струнко під самою стіною ями.

—   Ати-бати! — відказав той і став. Він був високий і міцний.

Зелений за наказом хлопчика заліз на плечі Синьому і теж став струнко.

Потім Жовтий з допомогою двох своїх приятелів заліз на плечі Зеленому і випростався. Антошка дуже боявся, що жива піраміда не втримає рівноваги і розсиплеться. Але солдати — від нижчого до верхнього — прихилилися спинами до стіни і бадьоро всміхалися.

—   А мене зверху витримаєте?

—   Ати-бати! Витримаємо!

Жовтий додав:

— Тільки тобі навіть з моєї голови не дістатися краю ями, бо там ще високо.

Антошка засумував:

—   Що ж робити?

—   Ати-бати, подай нам самовар.

Він подав самовар Синьому. Той підняв його вгору і передав Зеленому. Той зробив так само, і самовар опинився в руках Жовтого, а там і в нього на голові.

Потім солдати передали один одному Антошку. І ось хлопчик заліз на верхівку піраміди. Самовар на голові Жовтого тремтів і хитався, але Антошка сміливо звівся навшпиньки.

Тепер його руки вільно діставали до ляди. Хлопчик уперся у неї долонями, натиснув. Ляда скрипнула і трохи піднялася. Крізь щілину влилося рожеве світло.

Антошка почув голоси. Один грубий, хрипкий. Він звучав просто над лядою. А другий був пронизливий, як у надувної гумової кульки. Він чувся збоку.

Над Антошкою зарипіло ліжко. Перший голос прохрипів:

—   Я скоро буду спати.

Другий — запобігливо:

—   На добраніч, наш найрозумніший!

— Я хочу, щоб сьогодні Оті Самі Двоє опинилися в ямі, а я на них ранком подивлюся…

—   Чики-брики! Ваше бажання — моє бажання!

— І тоді ти мене одвезеш на п’ятиколісному велосипеді на Синю гору і я розіб’ю яйце-райце! Ти знаєш, що таке яйце-райце?

—   Ніхто не знає того, що знає наш найрозумніший! Чики-брики!

—   А ти хочеш, щоб я тобі розповів?

—   Для мене існують тільки ваші бажання, чики-брики!

— Я маю бажання розкрити тобі велику таємницю. Я знаю все, бо я Бевзь П’ятий, ваш найрозумніший. Я взагалі найрозумніший — і ваш, і їхній. Я — всіхній найрозумніший. Так що слухай мене, Зисиби.

—   Слухаю, наш найрозумніший!

«Дивне ім’я — Зисиби, — подумав Антошка. — Що б воно значило?»

Той оповідав:

— Ще коли Країною Суниць правив Бевзь Перший, один чаклун йому сказав: сюди прийдуть троє чужих дітей і принесуть різьблену гуцульську скриньку. У тій скриньці буде сонячний зайчик. Як тільки Оті Троє стануть на землю Країни Суниць, зайчик перетвориться на золоте яйце-райце. Ти зрозумів?

—   Ніхто не розуміє того, що розуміє наш найрозумніший! Чики-брики!

—   Молодець, Зисиби! Ти тішиш мене. Слухай добре.

У Антошки від хвилювання затремтіли ноги. Через це затремтів самовар на голові Жовтого солдата, і той притримав його руками. А то всі б попадали.

— Слухай! Хто розіб’є на Синій горі те яйце-райце, той здійснить своє найзаповітніше бажання.

Бевзь перевів дух, ліжко над Антощиною головою зарипіло з страшною силою.

Коли воно стихло, Бевзь продовжив:

— Тільки спочатку треба посадити до чорної ями Отих Самих Трьох. Так сказав чаклун. Інакше яйце розіб’ють вони самі. Один з них уже там…

«Це — про мене», — подумав Антошка.

— А двоє інших опиняться там цієї ночі. Бо за справу взявся мій перший радник.

—   Чики-брики!

—   Дай мені суничної наливки… — стомлено зітхнув Бевзь.

Чути було, як він ковтав наливку — ніби у величезну бочку хтось відро за відром виплескував воду.

— Я розіб’ю яйце-райце, і всі діти в Країні Суниць стануть точнісінько такі, як ти, Зисиби! Вже не буде окремо хвальків, ябед, підлабузників і заздр. Кожен все це збере в собі. А гаї і ліси стануть обідрані й голі.

Зисиби затягнув «чики-брики».

— Ти справжній Зисиби! — сказав задоволено Бевзь. — Ти справжній Зразковий Стопроцентний Бевзик!

—   Чики-брики! — знов підхопив Зисиби.

— І тоді все живе збиратиме суниці тільки для мене. Я щодня з’їдатиму гори суниць і зроблюся гладкий, як три… ні, як п’ять Бевзів!

«Він не вміє лічити більше як до п’яти, — подумав Антошка. — Тому і сам він П’ятий».

І враз хлопчик здогадався, чому отой писклявий носить таке дивне ім’я. Це так Бевзь П’ятий вимовляв літери ЗСБ, тобто — Зразковий Стопроцентний Бевзик. Зисиби!.. Одуріти можна! Та їхній Бевзь просто неграмотний!

Антошка нишком засміявся. Бевзь почув:

—   А що це у мене під ліжком? Там не мусить нічого бути!

Хлопчик хотів швиденько причинити ляду і пригнутися, коли почув, що до кімнати несподівано хтось заскочив.

— Хто це? — перелякано скрикнув Бевзь. — Хто це? Як його сюди впустили?

— Як його сюди впустили?! — підхопив ЗСБ. І у відповідь — знайомий голос:

—   Чики-брики! Це я, наш найрозумніший! Твій найперший радник!

—   Не схожий! Зисиби, правда ж, він не схожий?

—   Не схожий, наш найрозумніший! Чики-брики!

Антошка наважився підняти ляду вище і заглянути до кімнати. Він побачив таку жахливу потвору, що ледве не впав.

Потвора спробувала зігнутися, але в неї нічого не вийшло. Тоді вона лягла на підлогу і через силу стала на голову.

— Я кажу чистісіньку правду, наш найрозумніший! Хіба ж ти не впізнаєш мене!

—   Я не впізнаю!

— Ніхто не впізнає того, чого не впізнає наш Найрозумніший! — вставив ЗСБ. — Чики-брики!

— Я тебе не пізнаю, — повторив Бевзь, — але я знаю, що отак само ставав кожного разу мій Великий Брехун, коли йому треба було сказати правду.

— Так це ж я і є! — потвора ворухнула ногами. — Я з самого народження можу казати правду, тільки як стою на голові. Послухай мене, наш найрозумніший, вони навіки вкрали мою вроду!..

І тут Антошка довідався про історію, яку ви вже знаєте. Коли Брехун у своїй розповіді дійшов до того місця, як дівчинка перевернула його на отаке страховисько, хлопчик прошепотів:.

—   Молодець, Лариска!..

Від радості він підстрибнув, самовар хитнувся і полетів униз, а за ним полетів і Антошка. Він швидко просвистів повз Жовтого солдата, майнув повз Зеленого, і тільки Синій зумів спіймати хлопчика у свої міцні руки.

На щастя, ляда зачинилася нещільно, і згори протікало слабке світло. Антошка наказав солдатам сидіти тихо і прислухатися. Далекий голос одновусого ледве долинав.

 —   Що ж тепер робити? — стогнав Бевзь П’ятий. — Я хочу, щоб вони сиділи в ямі!

  — Не сумуй, наш найрозумніший! — вигукнув Брехун. — Не сумуй, ми скоро довідаємось, де вони є, Оті Самі Двоє, і пошлемо на них всіх наших бевзиків! Я раджу тобі поставити на чолі армії самого Зубаня! Він не знає ні страху, ні жалю!