Кіт та лисиця
Жив в одного чоловіка в хаті кіт. Добре йому жилося, допоки молодий був та мишей гарно ловив. А от коли постарів, заслаб та зір майже втратив, то став вже непотрібним. Щоправда, господар його пожалів вбивати — вирішив краще до лісу завезти та й кинути там: чи сам помре,чи може хижий звір який вік його вкоротить.
Усівся бідолашний кіт під ялиною, міркує, як собі раду дати за таких обставин. Аж тут лисиця звідкілясьчимчикує:
- А чого це ти, Котофію Матвійовичу, на самоті сумуєш тут? Що за доля лиха тебе до лісу привела?
- А така, що старістю зветься: поки зір мав справний тож і мишей ловив — потрібний був господареві. А як старість ненароком спонукала, то сказав господар, що нема чого на мене харчі витрачати. Краще б, може,життя вкоротив, бо що далі робити ніяк і не зметикую...
- Ну, коли так, ходімо до мене жити. Охоронятимеш хату — на хліб собі матимеш. А мишей ловити я й сама охоча.
Подякував їй кіт на доброму слові чемно,низенько вклонився та й пішов до лисиці жити.
Непогано було там котові. Нудився одним тільки: не знаходилося злодіїв на лисиччину хатку — виходило, що й тут йому хліб дарма дістається.
Та чує одного разу, хтось наче в городі капустою хрумкає. Визирнув у віконце: заєць. Виліз кіт на підвіконня, хвоста задрав, пазурі повипускав, почав фиркати та нявкати на весь голос — заєць від жаху про капусту кляту забув, тремтить й очима шукає, куди б це скоріше п’ятами накивати. Ледь до хащі добіг і з новиною сумною до старшин лісових поплентав.
Довго радилися вовк, ведмідь та кабан, що чинити: або мир страхіттю небаченому запропонувати, або на бій смертний його викликати. Зрештою зупинилися на бенкеті. А там... видно буде.Я, — розпорядився ведмідь, — меду здобуду. Вовк де-небудь м’яса-сала поцупить, кабан смачного зілля накопає. Ну, а тобі, заєць, залишається оте страхіття в гості запросити. Ну, і лисицю за компанію, коли вже таквийшло, що те опудало дивовижне в їїхаті оселилося...
Як вирішили, так і вчинили.
Прибіг за кілька днів до лисиччиної хати тремтливий заєць, чемно вклонився господині й переповів запрошення.
- Гаразд, — відповіла за себе й кота разом лисиця.
- Як настав час, то й пішли вони гостювати. Лисиця попереду — дорогу показує, а кіт позаду — від якого негаразду оберігає. Он вже й ведмежий барліг показався, де зустріч було призначено. Та раптом котові здалося, що у кущах миша зашаруділа. Він і чкурнув туди: очі світяться вогнем зеленим, шерсть сторчака, пазурі випущені, хвіст трубою — жах та й годі. Та то не миша шаруділа, а кабан, як виявилося, хотів якесь зілля смачне до столу ще викопати. Як побачив він нашого Котофія, серце з грудей ледь від жаху не вискочило.
- Рятуйте, хто може, вбивають, — захрокав він на весь ліс.
Верещав так, ніби його вже ріжуть. Тож не дивно, що й вовк з ведмедем, не кажучи вже про зайця, злякалися й з усіх лап кинулися тікати хто куди.
Від того гвалту, що навколо учинився, наш кіт з остраху на верхівці ялинки опинився. Ледь-ледь умовила його лисиця на землю спуститися та далі податися.
Прийшли до ведмедевої оселі, а там стіл і накритий — тільки господарів дарма шукати. Чекали-чекали та самі й посідали вечеряти — добре, що ложки та виделки з собою прихопили. Попоїли та назад до лисиччиної хати й повернулися. Відтоді ніхто вже в лісі не намагався хоч якось кота зачепити, й на город лисиці ніхто вже не зазіхав.
Джерело:
Кіт та лисиця : за мотив. народ. казок / худож. Є. Єрохіна. — Київ : Поліграфкнига, 2000. — 12 с. : іл.
Ресурс надано Національна бібліотека України для дітей
Текст читає Олександр Кобзар, відділ обслуговування дітей дошкільного та молодшого віку.