ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

Категорія: Аудіоказки

Автор : Шиян Леонід Анатолійович

  0 / 0

- +  

На другий день, зустрівши Дрімотку, Чубарик заклопотано спитав:

    —   Ти не знаєш, хто такий Душимор?

—   Ні, не чула.

—    Гм, дивно... Крабів питав — теж ніколи його не бачили. Коник замислився.

Поруч, у хащі водоростей, хтось несподівано скрикнув:

—   А бодай тобі всі колючки повилазили!

Зацікавлений Чубарик шмигнув туди і на затишній галявинці побачив старого ската Хвостокола. Це була здоровенна, метрів у три завдовжки рибина. Така ж плоска, як Дрімотка, тільки хвіст довгий, мов батіг. Біля основи його, наче кинджал, стирчав великий отруйний шип.

Розпластавшись на дні, Хвостокол страждально поводив очима й обурено виказував комусь:

—    І чого б я отут вештався? Мало тобі місця в морі?! Принесла лиха година саме сюди, на галявину.

«Кого це він лає?»— озирнувся Чубарик. І враз побачив.

Від Хвостокола у зарості прямував круглий, мов куля, морський їжак. Його тверді голки загрозливо стирчали в усі боки, наче колючки реп’яха. Ще трохи — і він зник з очей.

Чубарик одразу зметикував, у чім річ. На мить уявив собі, як неповороткий, підсліпуватий скат бебехнувся на їжака, і аж пирснув зо сміху. Та одразу схаменувся й замовк. Хвостоколу таки справді було не до жартів. До того ж, вигляд його страшного шипа мимоволі настроював на серйозний лад. «Цур йому, зв’язуватись із такою рибою»,— подумав Чубарик і, про всяк випадок, відсунувсь убік.

Та Хвостокол уже помітив його.

—    Гей, друже!—розпачливо вигукнув він.— Допоможи! Витягни оті кляті колючки!

Скат важко сплив угору й жалібно простогнав:

—    Бачиш, га?..

У гладкому череві Хвостокола стирчало кілька їжакових голок.

—   Болить?

—   Ой, не кажи. А зубами ніяк не дістану...

Радий, що може допомогти такій поважній рибині, Чубарик заходився лікувати. Обхопив хвостом одну голку, напруживсь і — р-раз!— висмикнув її геть. Тоді потяг іншу...

Невдовзі усе скінчилось. Скат не знав, як і дякувати своєму рятівникові.

Повік не забуду твоєї послуги. Вважай, що маєш тепер найвірнішого друга. Коли хто займатиме, гукни лишень.

І скат багатозначно повів хвостом.

Чубарик дуже зрадів новому знайомству. Навіть запишався трохи. «Шкода, Дрімотка не чула».

Згадавши про свій клопіт, він з надією спитав Хвостокола:

—   Ти не знаєш часом, хто такий Душимор?

Старий скат враз похмурнів.

—     Ще б не знати цього лиходія!— гнівно промовив він. Потім помовчав трохи й вів далі уже спокійніше.— Це трапилось давно, коли я був молодим і хвіст мав удвоє коротший, ніж тепер. Як зараз, пригадую той страшний день... Було це влітку, надвечір. Я спокійнісінько лежав на дні, спочивав, коли бачу — мчать стрімголов мої малюки, п’ятеро гарних хвостоко- ликів, і ще здалеку кричать:

—    Круглячка схопила потвора!

Аж похолов я: дуже-бо любив старшенького свого, Круглячка. А хвостоколики оточили мене, плачуть, побиваються. Опам’ятавсь я, кричу: «Яка потвора? Де вона?» Бідолахи так полякалися, що й пояснити до пуття не можуть. Ледве допитався.

І от що розповіли вони. Того вечора малюки так загралися, що навіть незчулись, як запливли в Чорну ущелину. Ти, певно, знаєш це місце?

Чубарик кивнув.

—    Коли мої нетями,— продовжував скат,— бавились серед каміння, з розколини виткнулось кілька щупальців. Круглячок підплив ближче. І раптом щупальці схопили бідолаху. Малюк рвонувся, та надаремне: щупальці присмоктались до тіла, мов п’явки. Охоплені жахом хвостоколики дременули на луку...

—   Це був Душимор?— збуджено вигукнув Чубарик.

— Так, це був Душимор — підступний восьминіг. Не тямлячи себе від горя, кинувсь я до ущелини. Врятувати, будь-що врятувати мою крихітку!

Вже зовсім посутеніло, коли діставсь я до цього глухого місця. Оглянув найглибші провалля, не проминув жодної підозрілої щілини, проте восьминога ніде не було.... Відтоді багато води спливло, та не довелось мені стріти свого ворога.

—   От би побачити цього Душимора...— замріяно мовив Чубарик.— Гадаєш, злякався б я? Анітрошечки!

—Який хоробрий!— розвеселився Хвостокол.— Не зичив би я тобі такої зустрічі. Лиходій, певно, ще більше виріс з того часу...

Помовчали. Потім скат кинув замислено:

— А ти, видно, метка рибчина. Це добре. Я тобі от що пораджу: пливи-но до Сірого каменя. Там Голкобрюх таких малюків, як ти, розуму навчає. Пливи... Та гляди, старого Хвостокол а не забувай!

Чубарик поважливо розпрощався із ним.

До Сірого каменя було рукою подати. Ще здалеку коник уздрів біля кам’яної брили багато морських жителів. Він наблизився і зручно вмостився на якійсь гілочці.

Деякий час Чубарик розглядав присутніх і зовсім не чув, що казав Голкобрюх — велика, з колючками по всьому тілу риба. А кого тут тільки не було! Попереду зграйкою тримались оселедці. Вони були дуже дружні: поверне один убік — і туди ж повертає вся зграя, здумає хтось опуститися глибше — всі кидаються за ним униз.

Глянувши на дно, коник помітив там кілька риб'ячих голів. Виткнулись з піску, ще й роти пороззявляли. Так звичайно закопувалися обережні піщанки.

Проте не тільки риб цікавило, що розповість відомий мандрівник Голкобрюх. Приповз сюди послухати й рак Самітник, хоча він робив вигляд, ніби нудиться й лише марнує час.

Самітник жив у гарній хатинці-черепашці, якою дуже пишався й усюди тягав на собі. Цілі дні рак проводив на самоті, роздумуючи над важливим питанням: чому його права клішня так схожа на ліву? Самітник вважав себе розумнішим од усіх.

Він іронічно поглядав на Голкобрюха і презирливо бубонів:

—Ач, який мудрець! Я, може, більше за нього знаю, тільки признаватися не хочу.

Самітник страшенно заздрив Голкобрюху, на якого була звернена зараз увага.

Розглянувши все як слід, Чубарик став прислухатись до слів бувалої рибини.

—   Стережіться цієї змії,—повчав Голкобрюх. Спустившись на дно, він хвостом намалював довгу плямисту змію.— Ось яка вона. Одній рибині її нізащо не подужати! Запам’ятайте на все життя: малим і слабким треба об’єднуватись, дія­ти разом... І тоді не страшний ніякий хижак!

Ковтнувши черв’ячка, що саме виліз з піску, Голкобрюх мовив далі:

—   Не біда, коли в тебе нема гострих зубів або міцного хвоста. Значно гірше, коли ти боягуз і плаксій. Море любить хоробрих! Хто з вас, скажіть, хоч раз спускався у Царство Вічного Мороку? Хто наважувався проникнути туди, аби побачити чудову квітку — Пурпурову лілію?

Усі ніяково мовчали.

—   Ось справжнє випробування для того, хто хоче знати: боягуз він чи смільчак!—з викликом кинув Голкобрюх. Потому роздувсь, наче куля,— колючки сторч,— і став підніматись.

—   Я! Я знайду Пурпурову лілію!— крикнув Чубарик, урвиголова.

          Ніхто й уваги не звернув на дурне рибисько: нехай собі вихваляється.