Казка про Киянку Красуню Подолянку
Давно-давно, ще за тих часів, коли татари на українські землі наїзди робили, була в київського князя донька Киянка Красуня Подолянка, про яку слава по цілому князівству котилася і навіть у сусідні держави доходила. Казали про неї, що була вона гарна, як ясна зоря в небі, розумом і відвагою могла з кожним мужем помірятися, а лагідністю й добротою то хіба святим поступалася.
Татарський хан, бузувір поганий, мав сорок синів. Усіх їх любив, але найбільше любив найстаршого. Бо був той найстарший ханенко грізний і войовничий. Відколи підріс, ханові правою рукою став. Усе в походи ходив, близькі і далекі землі підбивав, добро всяке й невільників без числа здобував і до батьківського двору привозив. Уже стільки понавозив, що треба було нові комори й засіки будувати.
За таку дбайливість вирішив хан своєму найстаршому синові надзвичайну дружину вибрати. Аж ось мандрівні купці, що побували в київських землях, принесли йому радісну вістку:
– Так і так, – кажуть, – продавали ми різний крам у дворі київського князя і бачили його доньку Киянку Красуню Подолянку. Та така гарна, така гарна, що ми вже стільки земель з’їздили, а такої не бачили! А до того ще й мудра, і відважна, і добра. Сам князь якраз тепер із синами в похід вирушив, і в Києві мало війська лишилося. Легко можна буде місто взяти й князівну здобути.
Почувши це, хан довго не думав – зібрав військо й вирушив на Київ. Чи тиждень минув, чим місяць – уже татари під Києвом. Облягли місто з усіх боків – миша не проскочить.
Посилає хан своїх послів до киян і велить їм таке сказати:
– Прийшли ми не з війною, а з доброю новиною. Не будемо місто здобувати, ані людей бити-грабувати. Хочемо лише вашу князівну Киянку Красуню Подолянку за нашого хороброго ханенка – сина татарського хана висватати. Буде вона в сріблі-золоті походжати і найбільші почесті серед нас, правовірних татар, мати.
Ох, і розгнівалися ж кияни, коли таку мову почули!
– Щоб наша славна князівна та поганому татаринові за жінку стала?! Та ніколи такого не буде! – кричать. – Головами тут усі до одного наложимо, а до такої ганьби не допустимо!
Кажуть тоді ханові посли:
– Як хочете. Битися, то й битися…
Вийшла на ту мову з хоромів сама Киянка Красуня Подолянка і каже до дружинників:
– Не губіть, слуги мої вірнії, нашої столиці! Адже самі знаєте, що ані батенька, ані братів моїх удома нема і майже вся дружина з ними пішла. Жменька вас проти татарської сили не встоїть. Ворог же, місто взявши, все пограбує, церкви святі попалить, людей у неволю забере і мене з ними. Краще вже піду я сама з доброї волі. Хай моя одна голова за вас усіх і за місто наше славне буде.
Стали кияни князівну відмовляти, стали мати й сестри голосити — не помогло. Тверда була у своїй постанові Подолянка.
— Не журіться! — потішає. — Без Божої волі людині і волос із голови не спаде. Як Бог схоче — так і буде!
Джерело:
Рідне слово. Українська дитяча література : хрестоматія. У 2 кн. Кн. 2 / упоряд. З. Д. Варавкіна, А. І. Мовчун, М. Ф. Черній. - К. : Либідь, 1999. – 551 с. : іл., портр.
Ресурс надано Дніпропетровською обласною бібліотекою для дітей
Читає текст провідний бібліотекар відділу комплектування, обробки та каталогізування документів Соловйова Тетяна Анатоліївна.