ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

Категорія: Аудіоказки

Автор : Козлов Сергій Григорович

  0 / 0

- +  

— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно...

— Спокійно, — сказав Ведмедик.

— Ага. Начебто все зупинилося й стоїть.

— Де? — запитав Ведмедик.

— Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.

— Хто?

— Та як ти не розумієш? Ніхто.

— Ніхто стоїть і не рухається?

— Ага. Ніхто не рухається.

— А комарі? Он як літають! Пі-і!.. Пі-і!.. — і Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.

— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, щоб дібрати слово, — відтіняють непорушність, — нарешті сказав він.

Ведмедик сів:

— Як це?

Вони лежали на травичці біля обриву над рікою й грілися на тьмяному осінньому сонечку. За рікою, палахкочучи осиками, темнів ліс.

— Та ось поглянь! — Їжачок устав і побіг. — Бачиш?

— Що?

— Який непорушний ліс!

— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.

— Ти не на мене дивись, а на ліс! — і Їжачок побіг знову. — То як?

— Отже, мені на тебе не дивитися?

— Не дивися.

— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.

— Та навіщо ти взагалі відвернувся?

— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.

— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс одночасно, розумієш? Я побіжу, а він стоятиме. Я відтіню його непорушність.

— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуємо, — і витріщився на Їжачка. — Біжи!

Їжачок побіг.

— Швидше! — сказав Ведмедик.

Їжачок побіг швидше.

— Стій! — крикнув Ведмедик. — Почнімо спочатку. Чому?

— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так смішно біжиш, Їжачку!

— А ти дивися на мене й на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його непорушність.

— А ти не можеш бігти більшими стрибками?

— Навіщо?

— Спробуй.

— Хіба я кенгуру?

— Та ні, але ти — ніжками, ніжками, і я не можу відірватися. 

— Це несуттєво, як я біжу, розумієш? Суттєво те, що я біжу, а він — стоїть. 

— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Біжи!

Їжачок побіг знову.

— То як?

— Такими маленькими крочками не відтіниш, — сказав Ведмедик. — Тут треба стрибати ось так!

І він стрибнув, як справжній кенгуру.

— Стій! — крикнув Їжачок. — Послухай!

Ведмедик завмер.

— Чуєш, як тихо?

— Чую.

— А якщо я крикну, тоді я криком відтіню тишу.

— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.

— Тепер зрозумів?

— Ага! Треба кричати й перевертатися! А-а-а! — знову заволав Ведмедик і перевернувся через голову.

— Ні! — крикнув Їжачок. — Треба бігти й підстрибувати. Ось! — і застрибав по галявині.

— Ні! — крикнув Ведмедик. — Треба бігти, падати, підхоплюватися й летіти.

— Як це? — Їжачок зупинився.

— А ось так! — і Ведмедик плигонув із обриву.

— І я! — крикнув Їжачок і покотився з обриву слідом за Ведмедиком.

— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, видряпуючись назад.

— Ге-ге-ге! — по-пташиному заверещав Їжачок.

— Ой-йой-йой! — на все горло закричав Ведмедик і стрибонув із обриву знову. 

Так аж до вечора вони бігали, стрибали, плигали з обриву й репетували на все горло, відтіняючи непорушність і тишу осіннього лісу.