– Дзинь...
– Дзінь...
– Бумс!
Я лежу, сповитий темінь-темнотою, і слухаю, як в і н бавиться. Він давно живе в нашій хаті, може, у запічку, а може, під лавою, де, згорнувшись клубком, дрімає Сопуха. Він зовсім не боїться Сопухи і часто спить на її м’якеньких лапах. А рано-вранці, коли дома нікого нема і вікна закриті віконницями, в і н приходить до мене в гості. Сідає на бильце мого ліжка і видзвонює срібними підківками.
– Дзинь...
– Дзінь...
– Бумс!
Зараз він у кутку біля мисника. Там чорна діжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Він тоненький, як стеблинка, той химерний чоловічок. І світиться – синім вогнем. А бистрий, моторний – не вслідкуєш за ним. Шасть, шасть! – так і бігає по долівці, та все скоком-при-скоком, так і пурхає по хаті, і здається: блискає світлячок у пітьмі. Крильця у нього легкі й прозорі, як у трав’яного коника, і коли він змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потріскують: трісь-трісь-трісь...
Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничні крихти (я насипав йому на лаві) і зараз вигулюється – підскакує на одній нозі. Підскочить і вдарить підківками: дзень! Підскочить і вдарить: дзень! І сам прислухається, як у нього виходить оте срібне дзенькання.
Ось він пурхнув з полиці на ослін і застрибав до мене. Диви, диви, то він дражниться: стриб-стриб – підскочить до мене, а тоді стриб-стриб – тікає назад. І язиком прицмокує, наче примовляє: «Буц, буц, не боюц!»
Ага, думаю, ти в мене дограєшся. Зараз я тебе зловлю...
Тихенько просовую ногу з-під ковдри; і тільки я висунув п’яти – мурашки побігли по тілу, побігли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскітливих мурашок. Потім лягаю на живіт і спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь і я, і повисаю десь у повітрі, повисаю над чорною пелькою. Мені шпигає в лікті, я скрикую «ой!» і пускаю ковдру, і падаю, і раптом торкаюсь чогось холодного, і то, виявляється, долівка.
Ні, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, і в мене дрижать коліна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди мені йти. Внизу так і дише темінь, і холод хапає за спину. Може, назад? Ліжко ось тут, ковзь – і сховаюсь під ковдру... Еге ж, а той чортик? Він же дивиться з кутка і сміється. Ну чого ти смієшся? Думаєш, я злякався? Стривай, піймаю тебе за х в о, тоді побачиш. (А ти знаєш, що таке х в о? А х в і? А х в а? Не знаєш? Отож-бо! Це хвостик у хвалька... такого, як ти).
Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у киці-баби) і навшпиньках ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темінь з-перед очей і придивляюсь: де ж він, малий шалапутько?
– Бульк! – стрибай під ноги мені хитрий чоловічок, від нього тільки срібна тінь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж він утік? Обмацую долівку. Щось мокре внизу, липке, немовби тісто. А ось – місячне кружало. Воно ледь-ледь погойдується, відсяває тьмяним блиском, і хтось на ньому скаче і лунко б’є підборами: бумс! бум!
Тс-с-с! Він тут.
Я долонею – раз! – ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-під руки.
Вода в цинковому тазику.
І я пригадав.
Після дощу затекла у нас хата. Спершу на стелі зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве і трошки замурзане сонце. Потім сонце скривилось ще більше, підпливло водою, і додолу закапали руді, перемішані з глиною сльози. Краплі – бумс! – били з розгону в підлогу, видовбували собі лунки, і скоро наша долівка стала такою подзьобаною, як на картинках Місяць, – вся в дірочках і ямках.
Це була дивовижа, я бігав по хаті і за-глядав у лунки, над якими тріскались бульбашки, а мати сказала: «Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!» – і притягла ночви, і підставила тазик.
Даремно мати злякалась, нічого страшного не сталося. Навпаки, у нашій хаті залунала музика; старі дерев’яні ночви грали по-своєму, і цинковий тазик, куплений в сільмазі, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзінь! – озивався тазик, і звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: бумс!
Так вони й грали. І в них виходило влад, і звучала в хаті кришталева музика крапель:
– Дзинь...
– Дзінь...
– Бумс!
Я вже й забув, чого опинився тут, біля мисника; стою і слухаю, як набрякають краплі, як вони зриваються зі стелі, як прошивають темряву, як вибухають мелодійним звуком.
Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, і я підганяю краплю: «Падай, ну падай швидше!» Уявляю собі: ось повисає на стелі туга намистина, круглішає, наливається і раптом...
І раптом — лусь!
Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля і що вона дзьобнула мене у самісінький ніс, бризнула в очі росою. Я ще й не прокліпав холодну росу, як щось майнуло переді мною – зашерхотіли крильця, синя іскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То він – срібний чоловічок! Утік од мене.
Утік – і враз потемнішало в кутку. Лава й діжа стали волохаті. «Чхи!» – пирхнула Сопуха. Пирхнула і заворушилась.
«Тікай!» – шарпнуло мене.
І коли я біжу назад, за мною біжить холодок, і темрява женеться за мною, хтось ніби хоче вкусити за п’яти. Я спрожога кидаюсь у постіль і шурхаю з головою під ковдру: «А що, вкусив?» – і тихенько сміюсь.
Я лежу і сміюсь (бо таки спритно втік), і щось шумить в голові, десь ніби клепають ковалики. Можна скільки завгодно слухати, як веселі ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити їх, вогнисто-червоних коваликів, але зараз мені не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курінь над головою; тихцем виглядаю з того куреня і бачу, яке чудернацьке видовище снується в хаті.
Сонячне кіно!
Близнець В. Звук павутинки : повість / В. Близнець ; мал. Л. Семенової. — Київ : Веселка, 1970. — 116 с.
Ресурс надано Національною бібліотекою України для дітей
Текст читає Ю. Цимбалюк, відділ соціокультурної діяльності.