Їжачок, що танцювати вчився
Травень у лісі, в полі, на лузі – яка то квітуча, співуча, дзвінкоголоса пора. Кожна травинка, стеблинка, кожна гілка квітує, цвітом переливається. Кожна пташка, горопашка, комашка виспівує, голос пробує, росою горлечко прополіскує. А конвалії, дзвоники, струмок чи оте джерельце під пагірком видзвонюють та дзвони по долині розсипають. Так і здається, що вони згори котяться.
Дивишся – не надивишся. Слухаєш – не наслухаєшся. Недаремно кажуть, що літом і качка – прачка. Наче все навколо для неї. Все цвіте, все росте, ніби все з води йде. І сонце в кожній росині, в кожному цвіті райдугою виграє.
То чому ж не співати, чому край свій не величати? Кожному воля, вибирай до смаку пісню, складай ноту до ноти – і зачаровуй світ. А з піснею, з музикою і йому, світові, краще та веселіше. І він мовби вилюднюється, розсіває хмари, небом і землею проміниться, ближчим до серця стає.
То хіба ж можна такому співакові, як соловей, мовчазником жити чи самітником, наче кріт у норі? Живи, звеселяй світ дарованим тобі голосом. Тобі, щасливцю, його природа дала.
У нашій діброві соловей завжди поселяється десь побіля дороги чи путівця. Ще не всі дерева зазеленіли, ще луки та пагорби не всюди травами закосичено, а солов'їний спів уже летить назустріч літу. І він, соловейко, наче прискорює календар природи. З його неповторною піснею і сонце стає щедрішим. І земля кожною квіткою усміхається, до солов'їного співу тягнеться.
Слухає їжачок-лісовичок той спів, ту зачудовану музику – і ноги самі до танцю просяться. Не всидіти, не втриматись йому.
– Не раз бачив сам, не однораз і подовгу спостерігав, як їжачок танцювати заходився, – каже нам знайомий лісник, дід Федір. – Зачує солов'я – і враз почне бігати, метушитись. А коли вже розійдеться, коли запалиться музикою, – не зупиниш. Всім тілом здригається. Всі голки на ньому ворушаться, аж підстрибують. Така, напевне, природа у нашого їжачка – він і до співу, і до танцю охочий... – продовжував дід Федір. – Хоч, на жаль, і не дано йому таланту до танцю. Та їжачок душею відчуває його. Концерт, та й годі, – додає, усміхаючись, лісник. – Це ж подумати тільки: таке мале, колюче та незграбне, а й воно музику відчуває, танцювати хоче.
Отаке розповідають про їжачка-землячка.
Кажуть, хто не йде гаєм, – неодмінно зупиниться. Чи соловейка послухати, чи на їжака подивитись, як ото він танцювати вчиться. А може, і тим, і другим помилуватись. Відчути, що танок і спів – то потреба душі людської. Та й де ж іще таке бачено, щоб їжак танцювати вчився, а соловей саме для нього виспівував і тільки. Така у нас весела, привабна для кожного діброва. Просто не діброва, а весняний театр пісні і танцю. І запрошують до нього давні наші друзі – їжачок та соловей.
Може, тому соловейко і селиться неподалік людського путівця чи стежки, щоб його пісня до всіх долітала, кожного чарувала. І як тільки він прилітає, як тільки з'явиться та подасть голос, – то вся діброва, кожне дерево, найменший кущик наче підспівують йому.
І не втримується наш їжачок-землячок. Кидається в танок. Починає таке витинати, що диву даєшся. І вихилясом, і навприсядки, і колом-перебором.
– Концерт, та й годі, – знову повторює дід Федір. – Вік прожив, а такого не доводилось бачити. Вже не одні підошви на цій дорозі стоптав, а оце вперше зустрів. Дивлюсь, а він таке виробляє, таке витинає, ну прямо тобі артист.
А може, тому і подружили вони, що обидва великі артисти – соловейко і їжачок?
Подружились пісня і танок, без яких і птиця – не птиця, і людина – не людина, і їжак – не мастак.
Джерело:
Сингаївський Микола Федорович. Їжакова книжка : оповідання та казки / М. Сингаївський ; післямова А. Давидова ; худож. К. Золотов. – Київ : Веселка, 1990. – 55 с. : іл.
Ресурс надано Дніпропетровською обласною бібліотекою для дітей
Текст читає провідний бібліотекар відділу обслуговування дошкільників та учнів 1-4 класів Монська Тетяна Вікторівна.