ЕЛЕКТРОННА БІБЛІОТЕКА

Категорія: Аудіоказки

Автор : Моруга Василь Васильович

  0 / 0

- +  

На широкому плесі поміж корчами густого верболозу жила злюща-презлюща, здоровенна-прездоровенна Щука. І така вже була вона страшна, що не тільки маленькі рибки, а й дорослі сазани обминали її схованку десятою дорогою.

Цілими днями непорушно стояла Щука в корчах, ніби чималенька сіра колода, але варто було якомусь необережному карасеві чи линкові одбитися  від гурту чи загаятись, як вона прожогом, ніби стріла,  вилітала зі своєї схованки і хапала здобич.

Хлопчаки ставили верші – вона обминала їх. Заганяли Щуку в сіті, та де там! – вона перестрибувала через найвищий невід.

Частенько приходив до плеса і старий рибалка. Та тільки дарма сподівався він перехитрити розбійницю. Щупаки, окуні ловились, а хитра Щука наче й не помічала срібної рибки з довгим вусиком-волосінню. На черв’яків, які останнім часом нерідко витанцьовували у воді по той бік корчів, вона, звичайно,  не зважала: що для неї якийсь мізерний черв’як! От хіба, може, здобич приманить. А на рибку-блешню лише косувала оком, коли та пропливала у неї прямісінько перед носом. Не подобалась їй ця рибка. Неприємні спогади вона навіювала. Колись, дуже давно, Щука хотіла проковтнути таку рибку, але наразилася на гачок і тільки випадково порятувалась. Іще й тепер порвана губа нагадувала їй про небезпеку. Подалі б триматися від такої рибки, та дуже вже зручне тут місце. Отож Щука і не покидала його.

Боявся Щуки і малий Карасик. Бавився тільки у тихій заплаві, далеко від свого табунця не відбивався.

– Карасику-тарасику, пограйся з нами в «класики», - пустували часом дівчатка-рибенятка, і Карасик малював їм на мулькому дні квадратики, хоча сам і не стрибав по них: це ж бо зовсім не хлоп‘яча гра.

– Карасику-тарасику, пливім по мед на пасіку, - гукали йому друзі, і сріблястий табунець мчав між водорості, щоб посмакувати там личинками комах та бабок: звісно ж, риб’ячий мед зовсім не такий, як у вуликах.

І це було зовсім не образливе прізвисько, бо мама сама ніжно кликала його: «Карасику-тарасику».

Вони навіть не підозрювали, що мама того хлопчика, який частенько сидить з вудкою недалеко від свого діда – старого рибалки, кличе його так само, тільки навпаки – «Тарасику-карасику».

Отак вони й жили майже поруч, не знаючи один одного. Та якось мама Карасиха занедужала і нікому було допомогти їй, бо Рак-хірург жив аж по той бік плеса. Довго думав Карасик, як пробратися до нього: і так, і сяк, а не минеш злої Щуки. Ех, будь-що-будь! Треба ж рятувати маму!

Тихенько пробрався він попід берегом, а біля самісіньких корчів узяв у рота тоненьку стеблину водорості і, ледь-ледь ворушачи плавниками, поплив. Щука дивиться – срібна рибка пливе. Наче й не схожа на дідову.

Уже, було, збиралась накинутись на неї,  та раптом помітила зеленувату ниточку, що тяглася за рибкою. «Еге, - думає, - старий уже й онука свого вчить, як мене зловити. Ну, та тільки мене цим не обдуриш!» І одвернулась від рибки. А Карасикові тільки того й треба було.

Пропливаючи мимо корчів, Карасик зауважив, що сьогодні старий рибалка знову прийшов на річку з онуком: он черв’ячок звивається у воді.  Якщо з мамою буде все гаразд, можна піджартувати над малим рибалкою: тихенько стягнути черв’ячка, а потім побуцати порожній гачок. Вони з друзями, траплялося, вдавались до таких витівок, особливо коли гачок висів подалі від Щуки. Але витівки – то дрібниця, можна і без них. Головне – тепер мамі нічого не загрожує: назад вони обов’язково повертатимуться з Раком.  А він же, мабуть, Щуки не боїться. Коли що – то й клешнею огріє, щоб маленьких не ображала…