Квасько та Кватруся
Це сталося одного ранку. Такого сонячного весняного ранку, саме у день народження матусі. Хто б міг подумати, що це станеться! Але...
Ще вчора чудовий малюночок з двома зелененькими жабками був на столі. А тепер там лежав чистий – чистісінький аркуш! Куди ж поділися жабенятка?!
Раптом з підвіконня почувся тоненький голос:
- Ми тут! Не хвилюйтесь, будь ласка. - І на стіл вистрибнуло двійко жабенят.
- Хто ви?! – здивувалися Тоня та Олесь Сміленки.
- Я ... – сказала жабка у хусточці –Кватруся...
- А я Квасько! – додала інша у синеньких штанцях.
- Ви нам сподобалися, і ми вирішили подружитися з вами, – пояснила Кватруся. – Ми любимо добрих та ввічливих дітей, які вірять у казку.
За дверима почулися мамині кроки. Жабенятка хутко повернулися на аркуш паперу. Коли мама увійшла до кімнати, діти поздоровили її зі святом і подарували малюночок. Він сподобався мамі, і вона весело посміхнулась. А Квасько підморгнув Тоні, тільки мама цього не помітила.
Цілий день Олесь і Тоня гралися зі своїми новими друзями. Але ось вже у місто спустився вечір у синьому плащі. Він почав блукати вулицями, запалювати яскраві зірки та ліхтарі.
Тоня сиділа на підвіконні, сумно дивлячись на вечірнє місто. Кватруся стрибнула їй на коліно і спитала:
- Про що ти думаєш, Тоню? Мені здається, ти сумуєш.
- Так, – зітхнула дівчинка – мені справді тоскно, бо поруч немає татуся.
- А де тепер ваш батько? – запитав Квасько.
- Він у Африці! Туди дістаються на літаках. А у нас немає літака.
- Як, а ось це?! – здивувався Квасько, вказуючи на іграшковий літачок.
- Але ж він не справжній, і замалий для нас! – озвався Олесь.
- Нічого, ми допоможемо вам! Тільки скажіть, чи хочете ви полетіти до тата?
- Так ! – відповіли діти.
- Чудово! – вигукнув Квасько. – А тепер беріться за руки і ти, Кватрусю, теж. І повторюйте за мною: “Хай літак полетить як справжній, і Тоня з Олесем зможуть сісти у нього та відправитись до татуся. “Ене, мене, іки, паки, Ерве, серве, і сумдаки!”
Тієї ж миті все навколо дітей стало рости: і стіни кімнати, і ліжечка, і навіть іграшковий літак. А зовсім скоро братик та сестричка стали навіть трохи меншими за своїх друзів жабеняток!
Коли літачок вилетів у вікно, усім стало дуже радісно. Тоня заплющила очі. Їй було так тепло, вона вже уявляла, як зустрінеться з татом, а потім вони всі разом: Олесь, тато і веселі жабенятка, повернуться додому. Так дівчинка мріяла, і не стямилася, як заснула.
Вона прокинулася від страшного шуму та сильного гуркоту.
- Де ми, що трапилось?! – закричала Тоня.
- Ми потрапили у бурю, і тепер падаємо – схвильовано відповів Квасько.
І тут раптом літачок так трухнуло, що трохи не витрусило наших друзів! А потім у віконця полилася вода, і його підхопила водоверть.
- Хто – небудь ,допоможіть! – закричали пасажири. Ай – ай – ай ми тонемо!
- Даремно, друзі! – сумно сказав Олесь – нас ніхто не почує! Треба діяти самим. Нам потрібне вітрило. Кватрусю, дозволь узяти твою хусточку. А ти, Тоню, розплети, будь ласка, кіски – ми прив’яжемо твоїми бантиками вітрило. Сподіваюсь, Квасько допоможе мені!
Скоро над літачком (тепер уже корабликом) замайоріло біленьке вітрильце. А за кермом сидів відважний капітан Олесь, і впевнено вів свою каравелу у далеке плавання!
- Гей, капітане! – несподівано гукнув Квасько – по лівому борту якесь чудовисько!
- Та це ж крокодилище !Що ж робити? Тепер він нас з’їсть, ой – ой, ай – ай – !
Раптом хлопчик намацав у кишені свою улюблену рогатку. Вона стала маленькою разом з ним, і тепер могла допомогти йому. Але чим стріляти?
- Братику, візьми ось! – Тоня простягла йому жменьку карамельок.
Пах! Полетіла перша карамелька, потім друга, третя, іще, іще. Але що це?.. Крокодил із задоволенням хрумає “кулі”! Тепер нашим друзям не врятуватись.
- Це кінець, – прошепотіла Кватруся – проти цього чудовиська ми безсилі.
І тут, що за диво?! Крокодилище більше не міг відкрити пащі, ніби її хтось заклеїв. Карамельки посипались на нього градом, перемога була вже на боці безстрашного капітана і його екіпажу.
- Це, мабуть, моя жуйка, - посміхнулася дівчинка.
А крокодил злякався і заплакав великими крокодилячими слізьми.
- Досить, Олесю, – попрохала Тоня.
- Ні! Хай спочатку пообіцяє більше нікого не ображати.
- Я обіцяю! – промимрив той.
- Гаразд, – сказав Олесь і опустив рогатку.
- В мене зуби болять. Я хочу до ма-а-а-а-ми! – не вгавав крокодил.
Хлопчик вирішив допомогти йому, хоча Тоня і попередила, що це небезпечно.
- Але ми не можемо залишити цього розбишаку. У нього є мама, вона хвилюється за нього, - сказав капітан Олесь.
Олесь перескочив на зелений крокодилячий ніс, і примусив крокодила відкрити рот. Той так намагався, що від натуги надув велетенську бульбашку.
- Що ти робиш! – розсердився Олесь – коли вона лусне, то рознесе кораблик.
Тоді крокодил схаменувся і вирішив врятувати дивну каравелу. Він почав всмоктувати бульбашку назад, і,… який жах…засмоктав Олеся! Усі заплакали, адже тепер екіпаж залишився без капітана. Гірше за всіх плакала маленька Тоня. Що вона скаже мамі і татові, що робитиме без свого старшого братика?! Мабуть, цей страшний крокодилище з’їсть і її, маленьку бідолашну дівчинку.
- Годі рюмсати! – почувся раптом капітанів голос, - зі мною все гаразд. Я тут, у пащі.
- Ура – а, ура –а! – закричали Тоня і Кватруся.
- Ура – а! – заволав щасливий крокодил – дякую вам!
- Немає за що – посміхнувся капітан – тепер ти зрозумів, як погано бути розбишакою?
- Так, - зітхнув той – я обіцяю, що більше не буду.
Зненацька Кваськові спала на думку чудова ідея: нехай крокодил надує бульбашку і вони полетять на ній до берега. Усі погодились. Коли бульбашка була готова, друзі міцно причепилися до неї, і почали підніматись угору.
- До по-ба-че-ння-я-я! – загукав крокодил…