Соняшник, Сонце і Місяць
Тоді ще не відрізняли дня від ночі.
Люди, звірі, птиці спали, коли хотіли, працювали теж, коли хотіли.
А в небі жили тоді три брати-красені: Сонце, Соняшник і Місяць. Усі тільки те й робили, що освітлювали землю, на якій жили люди, звірі й птиці.
Щоб ніхто не заблудився на землі, щоб дозрівали вишні й полуниці, щоб ріки текли, куди потрібно, - брати не сходили з неба ні на мить.
- Слухайте, - якось каже найстарший брат Сонце, - ми всі робимо одне і те ж. Тож чи не пора нам братися по черзі до праці? Зараз я світитиму, а після мене ти, середульший брате Соняшнику. Ми так будемо завжди здорові, бо зможемо відпочити. А тобі, наймолодший наш братику Місяцю, доручимо найлегшу роботу – рвати на землі для нас вишні й полуниці, щоб ми могли виглядати красно й світили ясно.
- Згода! – потисли один одному брати руки й розійшлися.
Найстарший залишився світити, середульший пішов за хмарину спати, а наймолодший спустився на землю збирати вишні й полуниці.
Тривало так довго чи недовго – хто його відає.
Але одного разу, коли найстарший брат відробив своє й пішов за хмарину відпочити, середульший заспав і не замінив його на небі. І тут сталася дивина. Вперше землю окутала густа темрява.
Люди, звірі, птиці кинулися до своїх жител, але не знали, як їх віднайти.
Кораблі не відали, куди пливти, ріки теж зупинилися, бо боялися, що вийдуть з берегів і загубляться в степах. Журавлі як летіли з вирію, так і сідали в море. А знизу їх жахали чорні хвилі, й вони злякано борсалися під хмарами, натикаючись один на одного.
Тривало так довго чи недовго – хто його знає.
Коли ж прокинувся од сну найстарший брат Сонце, він умить збагнув, що скоїлося.
- Що ти наробив? – кинувся до Соняшника
А той спросоння йому:
- Відчепися, я хочу спати.
Розгнівався на середульшого найстарший брат і прогнав його з неба.
- Не хочеш тут працювати, то йди на землю! Хай там горобці не дають тобі поспати! Навіщо мені з тобою морочитися!
А наймолодшого брата Місяця покликав до себе.
І світять зараз вони: то Сонце, то Місяць по черзі. Коли світить Сонце – ми називаємо «День», коли Місяць – «Ніч».Тільки Місяць світить не так ясно і часом просипляє свою працю, але Сонце на нього не сердиться, бо він ще малий.
А Соняшника клюють у голову горобці. Й він кожного разу, як тільки світить Сонце, повертає за ним голову. Проситься до братів, але ті не приймають ледачого до себе. Коли ж світить Місяць, Соняшник низько опускає голову, бо йому соромно перед наймолодшим братом, котрий за нього мусить світити.
Джерело:
Струцюк Й. Гостинець од зайця: вірші та казки / Й. Струцюк ; мал. В. Хомицького. – Львів: Каменяр, 1971. – 47 с. : ілюстр.
Ресурс надано Миколаївською обласною бібліотекою для дітей ім. В. Лягіна.
Текст читала Ірина Олександрівна Голенко.