Хитрі Вовки
Давно колись було це…
Зустрілися в дрімучому лісі два Вовки. Люті-люті обидва. Каже один Вовк другому:
– Як жити далі будемо? Не милують наш рід люди!
– Авжеж, – погодився другий Вовк і зашепотів товаришеві щось на вухо, та так тихо, щоб ніхто нічого не почув.
Домовилися звірі, переморгнулися і побігли в місто – просто на базар. Купили там гострі коси.
Вийшли на зелений луг, розмахнулися…
Ідуть селяни на роботу: що за дивина? Вовки траву косять!
Побачили вовки селян – підбігли, умовляють:
– Візьміть нас в артіль! Бачите, які ми, – лише сіно і їмо!
– Нас мало, а злий пан деньок і дав на косовицю, – подумали селяни. – Підмога потрібна, хай працюють!
Косили разом до полудня. Саме спека настала.
Сіли селяни в холодок, молока з хлібцем поїли і заснули. Вовки ж – тихенько в кущі, за близький лісок – до отари.
Упіймали овечку (ось про що вони між собою шепотілися!) та й з’їли її. І повернулися вчасно.
Увечері пішли люди в село. І Вовки просяться: візьміть нас. Сторожами будемо.
Погасла зоря вечірня. Поснули всі. Тільки Вовки очей не заплющували…
Раптом серед ночі – страшний галас в кошарі.
Прибігли селяни. Вогні, собачий гавкіт навколо.
Вовки тоді з двох овечок миттю шкури зідрали і на себе накинули – серед отари сховатися хотіли.
А овечки вовчий дух чують, розбігаються.
Побачили селяни звірів дивних: шкури овечі, а морди і ноги вовчі. Одразу все зрозуміли:
– Так ось як ви нам допомагаєте! Одержуйте за все!
Минуло відтоді чимало років… І коли злі люди обдурюють добрих, а самі прикидаються чесними, про них, як про тих двох сірих лиходіїв, кажуть: « Видно вовків і в овечій шкурі!»
Джерело:
Ярмиш Юрій Феодосійович. Живі малюнки / Ю. Ярмиш ; худож. В. Ігнатова. – Київ : Дитвидав, 1963. – 31 с.
Ресурс надано Миколаївською обласною бібліотекою для дітей ім. В. О. Лягіна.
Текст читає Лєбедева К. Ю.