АУДІООПОВІДАННЯ

Категорія: Аудіооповідання

Автор : Гуцало Євген Пилипович

  0 / 0

- +  

—         Чуєш, дитино? — лагідно мовить баба Оришка до внука. – Оце твої батько з матір'ю подалися на роботу в колгосп...

І вмовкає, сидячи на залізному ліжку, застеленому старою стьобаною ковдрою, з якої де-не-де повилазив пелехами ватин, схожий на осокоровий пух.

За вікном кімнатки, пригніченої низькою стелею в дощових підтьоках, щебече пташками, цвіте квітами і полум'яніє сонцем весна.

Помовчавши, баба Оришка повертає до внука споночіле землисте лице й питає:

—          А що я сказала, дитино?

—         Що сказали... – бубонить онук, сердячись на стару. – Сказали, що батько з матір'ю подалися на роботу.

А подумки: "Наче я сам не знаю, що вони подалися в колгосп!"

—        Еге ж, еге ж, – згоджується баба Оришка. – Подалися вдосвіта в колгосп... Ото вже пам'ять у мене дірява: почула – й забула.

Онук подумки перекривлює стару: "Еге, не знала, не знала – й забула!"

–  А мені загадали, щоб я тобі вареників наварила. – Раптом вона всміхається кволою хитрою усмішкою:     — Бач, за вареники я не забула. То наварю, ти не думай. Тільки спершу трохи спочину, бо зморилася.

—        Зморилися? Таж ви всю ніч спочивали!

—     Е-е, скільки тієї ночі, а мені спочивати хочеться весь час. Рученьки в мене болять, ніженьки болять, голівонька болить. – Вона розглядає чорні долоні. – А все то радіація, подивися.

Миколка дивиться на бабині руки, які в неї наче з смолі виварені. Жовта шкіра на руках обвисла клоччям.

—           Бачиш? – питає.

—           Що? – не тямить онук.

—           Таж радіацію – бачиш?

В баби такі страшні руки, може, то справді радіація пов'їдалася?

—           А ви їх мили? – питає онук.

—           Від чого?

—           А від радіації.

—           Вчора мила, – задумавшись, відказує стара.

—           А сьогодні мили?

—           Ні.

—           То ви не знаєте, що треба мити щодня? Та ще й не один раз? Теж мені... Йдіть хутчій мийте.

За вікном озивається зозуля, десь близько.

Баба Оришка, прислухаючись до зозулі, каже:

—         Скільки ж вона мені накує, га? Раз...

І Миколка теж прислухається – чи знову не по­чується спів зозулі знадвору? Але зозулі більше не чути, лиш горобці лящать. Баба Оришка силкується звестися з залізного ліжка, наче до зозулі поривається, бо чого ж це пташка-віщувальниця замовкла, але ноги її не слуха­ються.

—    Пожаліла для мене. Раз кукнула – і як заціпило їй... А я ж тобі, Миколко, збиралася казок нарозказувати, пісень наспівати, всякої всячини... Либонь, уже не вспію, бо зозуля лиш раз кукнула, не вспію.

Баба Оришка вмовкла, склавши руки на колінах. Перегодя питає в онука:

—          Я тобі обіцяла казок нарозказувати?

—          Обіцяли, — сердиться, кусаючи губи.

—          А пісень наспівати?

—          І пісень наспівати, – кусає губи від безсилля.

—          А зозуля лиш раз кукнула, то як успію?

"Забрала радіація в баби і силу, і пам'ять, – гірко думає Миколка. – Товче воду в ступі й товче. Але ж не винувата, що така... Стала такою".

—          Якби ж мені зозуля хоч трохи більше накувала...

—          То я вам знайду таку зозулю, яка багато накує. Знайти?

 —          Знайди, авжеж. У тебе молоді ноги, знайди.