Жовтороте обирає ім’я
Граченя, яке нам принесли, хоча й було жовтороте, проте не пуцьверінок. І пір’я на ньому повиростало, і хвіст та крила – майже як у дорослих граків. Тільки пузце лишалося голеньким та сірий дитячий пух на голові й спинці ворушився від найменшого подиху. Ще трохи – і вже літало б добре. Та буря, що раптом розгулялась, викинула його з гнізда.
Опинилося жовтороте долі – налякане, осиротіле. Скільки не кричало, скільки не кликало – ніхто з граків до нього не обізвався. Хіба почують з-за лементу граченят, що аж під небо встає! Так і ніч його застала.
Ранком під сосни навідались хлопчаки. Побачили граченя, піймали. І всюди, як забавку, почали носити з собою. Прийшли до річки. Посадили його на березі, а самі – в воду. Брьохаються, пірнають, а бідолашному пташеняті на сонці аж млосно. Та й голодне – ніхто не здогадався його досі погодувати.
Побачила таке наша знайома Олена Василівна, не втерпіла:
– Ой, хлопці, хлопці... Пропаде ваше пташеня. Нащо ж так мучити?
– А що з ним робить? Хіба котові віддати? – відповідають вони.
– Отакої! Котові! Ви на це спритні, безсоромники, – обурилась Олена Василівна. — Якщо самі ради йому не дасте, то я знайду, де пташеня влаштувати.
– Беріть, – погоджуються хлопці, – воно нам і не потрібне, ми просто так...
Олена Василівна за те граченя та хутчій до нас. Юрасик радіє, підстрибує. Забігали, заметушилися і ми з бабунею біля нього. Посадили на столі, водичкою напоїли, сиру принесли. Розкриває граченя широко червоного рота, жадібно ковтає сир, мало не давиться.
– Попоїло трохи, годі: не можна багато зразу. Чого доброго, захворієш.
Граченя погоджується. Поглядає на мене чорним блискучим оком, ніби каже: «Дякую за гостину. А тепер непогано було б і подрімати».
Заходились ми йому на веранді квартиру лаштувать. Приладнали кленову гілляку. Замість гнізда – старий Юрасів кашкет. Посадили пташеня.
Вмостилося жовтороте і, наче після маківки, спить та й спить.
– А як ми його назвемо? – питає Юрась. – Може, Сплюшкою, що багато спить? Чи Сиріткою, адже воно без татка і мами лишилося?
– Відпочине, – кажу я, – менше спатиме. А виросте, то й поготів. Не годиться Сплюшкою. Сиріткою теж не підходить. Ми ж його за своє прийняли. Може, краще назвемо Варваркою? А втім, зачекаємо. Прокинеться – само собі ім’я вибере.
Дивується Юрко, як то граченя ім’я вибиратиме.
– А ми покличемо, на яке обізветься, так і назвемо.
Вартує біля пташеняти хлопчик. Першому кортить покликати.
– Уже прокинулось! – квапить усіх на веранду. Граченя оглядає нас зі сну. Ніяк не второпає, чого це ми всі позбігались.
Юрась зазирає до нього і так примовляє:
– Сплюшко! Сплюшечко! –А тоді: – Сирітко! Сиріточко!?
Граченя мовчить. Тільки очима лупає. Про всяк випадок подалі відсовується.
– Ану ти, мамусю, поклич: мене чомусь не слухається...
Я беру шматочок вареного яйця, простягаю пташеняті:
– На, Варю! На! Бери їж, Ва-рю!
Стрепенулось граченя. Замахало крилами, розкрило червоного рота та як закричить на всю веранду: «Кра-а! Вра-а! Вря-а!» Проковтнуло жовток і знову: «Вра-а! Вря-а!»
– Ну що, – всміхаюсь до Юрка, – бачиш, яке ім’я сподобалось.
І Юрасик радіє:
– Варя! Варя! От яке у нас пташеня – само собі ім’я вибрало!
Джерело:
Демченко Галина Олексіївна. Варвара : оповідання / Г. Демченко ; мал. А. Гілевич. – Київ : Веселка, 1975 – 40 с. : іл.
Ресурс надано Миколаївською обласною бібліотекою для дітей ім. В. О. Лягіна