Хоробрий
− Давай сходимо до лісу, − якось запропонував Петрусеві Мишко. – А то крутимось біля хати, наче маленькі.
− Е, та це дуже далеко йти, − каже Петрусь.
− Де там! Он вийшов за село – і вже видно ліс.
− То тільки здається, що він близенько. А йти треба ого як довго.
− Казав би, що вовків боїшся, − підкусив Мишко. – А то «йти, йти»…
− А ти не боїшся? – огризнувся Петрусь. – Теж мені хоробрий знайшовся.
− Хто – я? Боюся? – випнув груди Петрусь
Сказано – зроблено. Взяли по дрібній палиці і рушили до лісу. Вийшли за село, а там, на лужку, чиїсь гуси пасуться. Спокійно так скубли травичку, а як угледіли хлопчаків, то наче показилися. Замахали крилами, загелкотали, зняти такий ґвалт, що, мабуть, аж у лісі чути. Повитягували довжелезні шиї, сичать, шиплять, клакають рожевими дзьобами… А їхній найстарший гусак як припуститься за Мишком та за штани його, за штани!
Мишко – навтікача! Тільки полопотіло за ним
− Стій! Куди ж ти? – біжить Петрусь йому навздогін.
А той летить щодуху й не оглядається. Аж коло хати своєї зупинився. Захекався, слова не вимовить.
− Чого ж ти втік? – питає Петрусь. – А ще казав. Що й вовка впіймав би.
− І впіймав би, − стоїть на своєму Мишко. – Якби ж не цей клятий гусак…
Джерело:
Шкляр Василь. Шовковий дощик : оповідання : для дошк. віку / В. Шкляр ; худож. О. Прахова. – Київ : Веселка, 1984. – 17 с. : іл.
Ресурс надано Миколаївською обласною бібліотекою для дітей ім. В. О. Лягіна