Катруся з роду Чимчиків
Катрусі подарували ляльку. Біляву, в малиновій сукенці.
Лялька зводила рученята й казала: «Ма-ма». А Катруся з того потішалася. Голубить, було, ляльку, тулить до себе й шепоче: «До-цю, рід-не-сень-ка, ще-бе-ту-шеч-ко мо-я…»
І ще всяк-усяк - лагіднесенько. Доця немов і собі тулиться до Катрусі й одно повторює: «Ма-ма, ма-ма». Аж доки дівчинка засміється.
— Сьогодні, Доцю, я тобі покажу білий-пребілий світ, — мовила Катруся по обіді й винесла ляльку надвір.
Сіли на порозі. Сонечко пряжить. Вітерець на мальві бджілку гойдає, Дзумку. Трішки погойдав та й перестав. Тоді бджілка як задзуменить! Бач яка, не нагойдалася!
— Про неї пісенька є, — хвалиться Катруся Доці. — Ми з татом придумали:
Дзумка дзуменить,
як до мальви летить,
а додому летить –
то ще більше дзуменить:
— Дзум-дзум-дзум…
Катруся Дзумку знає. Дзумка їй недавнечко меду дала. Та краще хай не дає. Ну його, той мед! Щока розпухла, вогнем горить, білий світ не милий…
— Білий світ! Ото забувака! Це через ту Дзумку! А як обіцяла показати, то показуй, — мовила сама до себе. — Бабуся каже, що для кожної людини білий світ починається з рідного порога. Оце звідси. Для нас, Доцю, теж. І, щоб ти знала, усіх на нашому подвір’ї звуть Чимчиками.
Це ще торік ми з татом придумали, як чимчикували на Купавську Луку, Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір. Повернулися додому — з чорничними носами, з чорничними ротами, з чорничними руками. Словом, чорнющі, як мурашки. Бачимо: не пізнають нас ні мама, ні дід, ні бабуся. Я тоді як загукаю: «Та чого б ми вам пізналися? Ми ж із роду Чимчиків, що обчимчикували білий-пребілий світ і просяться до хати: «Переночуйте нас! Переночуйте нас!»
Мама, і дід, і бабуся й собі загукали: «Прийміть і нас до свого Чимчиківського роду! Хоч ми й не чимчикували в таку далечінь, аж на ту Купавську Луку, Чебрецеву Галяву, до самих Мурашиних Гір, та можна ж чимчикувати й тут, по двору».
Вони так просилися, так просилися, що ми з татом дали згоду: а чом би й ні? Нехай усі ми будемо Чимчиками. Гуртом веселіше!..
Ну ось, Доцю, ходімо до саду під яблуньку. Бач, на ній що не яблучко — то й поглядає повненьким бочком, ніби загадує: «Підставляй пелену!» А ми — дві пелени. Та й прикажемо по-доброму:
Ану, яблунько, не скупися!
Які в тебе яблучка налилися –
Чи оті, що високо,
Чи оті, що низько?
Чи оті, що далі,
Чи оті, що близько?
О, й попадали! Тепер нумо на городець! Тут ми всього понасаджували: росте-росте, зеленіє, не зоглянешся — доспіє. Диви, як сонях вигнався! Може, хоче дістати до сонечка? Еге, височе-енько!
А цією стежкою помандруємо на став. Там повно лілій і карасиків. Посеред ставу на колоді дрімає Черепаха-Рудомаха, а з-під колоди водить за нею чорними очатами Рак-Буде-Знак. З берега на них позирають кіт Гуньчик та песик Мурза. Хай позирають, до колоди однак не доберуться. Та й нащо їм до колоди?
О, а то хто? Чи не Славко? Питаєш, Доцю, який? А такий: або літаки малює на піску, або просто — лежить. Б’є байдики? Ні, на хмарках підіймається. Вибере собі найкрасивішу, найсніговішу — і летить. Легко, вільно.
— Егей, — гукнула Катруся — візьми нас!
Славко підводить голову й дивується:
— І ляльку?
— Це Доця, — каже Катруся.
Лялька зводить рученята й промовляє: «Ма-ма».
— А хто ж тато? — питає Славко.
Катруся розгублюється:
— Нема…
— Так не буває!
— Чого?
— Бо не буває!
Катруся пригортає Доцю до себе і йде берегом. Наздоганяє її Славків голос:
— Хочеш, я буду татом?
Пхе, Катруся не хоче Славка татом. Який з нього тато? У піску лежить, літаки малює, з Гуньчиком та Мурзою півсвіту оббігає, а потім його на хмари тягне…
Що ж його придумати?
Катруся на хвильку зупинилась, а тоді обернулася на Славка. А може, нехай таки він? Ну то й що, що літає? Зате скільки всього набачиться й нарозказує: і про хмарки, і про небо, й про зірки, і про сонце, й про блискавки, і про грім, і про снігопади, й про веселки… Ого про що!Та й хіба це все?
Доця послухає-послухає та й попроситься на хмарку. Славко не втерпить, візьме її з собою. А з висоти білий світ ще гарніший, рідний поріг ще рідніший. Скільки оком поведеш — видно геть усе. Як на долоні.