Собача гроза
Була у нас ручна галка. Галка звичайна і потрапила до нас звичайно: одібрали замучену у хлопчиків. Пожила вона в кімнатах, та недовго. Сліду багато за собою залишала і, звісно, старші заявили, щоб галки в хаті не було, А якщо хочете, мовляв, годувати, − годуйте і тримайте надворі.
Довелось галку влаштувати у собачій будці, бо їй чогось сподобалось там жити.
А в тій будці жили двоє цуценят − Валет і Джульбарс. Вийшло так, що галка, начебто старша за них віком, і повела себе, як старша, — хазяйкою. Якщо жарко або захоче сама побути, − вижене цуценят, та ще не як-небудь, а агресивно вижене: вилітають, аж вищать. А холодно, то вона нічого, дозволяє в будці сидіти: хай гріють. От так і була вона за диктатора.
Згодом цуценята повиростали, вийшли з них величезні кошлаті дворняги. А вона, хоч і невеличкою лишилася, а волі більше взяла, зовсім псів затуркала. Бувало до їжі не доторкнуться, поки Галя не наїсться, не те щоб без дозволу в булку лізти.
Галя звикла, що її пси бояться, і не церемонилась і з чужими, сусідськими. Інколи можна було бачити таке видовисько: летить по вулиці з вереском сусідський пес, в очах смертельний жах, а на голові Галя. Карає за щось, аж пух летить.
Так ми її й прозвали: «Собача гроза».
Джерело:
Литвиненко Валентин Гаврилович. Про маленьких друзів : [оповідання : для мол. шк. віку] / В. Г. Литвиненко ; худож. В. Литвиненко. – Київ : Веселка, 1959. – 38 с. : іл.
Ресурс надано Миколаївською обласною бібліотекою для дітей ім. В. О. Лягіна