Чий Максимко?
Ішов тато з роботи додому, аж дивиться – хлопчик стоїть. І такий замурзаний, що й очей не видно.
– Ти чий? – питає тато.
– Твій, – каже хлопчик. – Я ж Максимко.
– Ні, – сказав тато. – Свого Максимка я зразу впізнав би. Вранці, коли я йшов з дому, в нього личко було вмите, і штани чисті, й сорочечка випрасувана. А ти на себе подивись!
– Це калюжа винна, – промовив насупившись Максимко. – Я йшов, йшов – і раптом дороги не стало, то я і потрапив у калюжу.
– Гаразд, – сказав тато. – Ходімо до нас. Нехай усі наші подивляться на тебе. Може, ти й справді наш Максимко.
Відчинивши двері, тато загукав:
– А йдіть-но всі сюди! Я ось хлопчика на вулиці зустрів, каже, що він – наш Максимко.
У коридор вибігли і мама, і бабуся, й дідусь. Але ніхто з них не впізнав хлопчика.
– Ні це не наш синок, – сказала мама. Я нашого Максимка одягла у все чистеньке. Цього хлопчика необхідно відвести назад.
Тоді Максимко у відчаї як закричить:
– Швидше скупайте мене – і побачите, що я – ваш!
Джерело:
Коцюбинський Андрій. Суниці з Вовчої галявини : оповідання для дошк. віку / А. Коцюбинський ; худож. Ж. Покулита. – Київ : Веселка, 1987. – 20 с. : іл.
Ресурс надано Рівненською обласною бібліотекою для дітей
Твір читає Людмила Іванівна Максимчук, провідний редактор науково-методичного відділу.