Ластів’яче гніздо
Над моїм вікном, у куточку, ластівки звили собі гніздо. По крихітці носили вони у дзьобах мокру глину, трудячись день у день. Потім я бачив їх задумливі палеві голівки, срібно-чорні оченята – ластівки зігрівали гніздо, здається, не залишали його ні на мить.
Та одного разу трапилося несподіване. Замість ластівки я угледів у гнізді горобця. Він витріщив свої жовті очі, настовбурчився увесь, почував себе хіба ж таким господарем у чужій оселі. Він був незворушний і гордий.
Але бачили б ви, що робили ластівки! Вони злетілися сюди з усіх дворів, кружляли, кричали, плакали... Вони підлітали до гнізда і, вгледівши там розбишаку, знову відлітали геть, на родинну раду. І почалось щось неймовірне. Ластівки прилітали з мокрою глиною у дзьобах і закладали вихід із гнізда. Мабуть, вони вирішили ув’язнити горобця. Так, замурувати його навіки.
Однак горобець, не запідозрюючи про їх замір, лишався у затишному гнізді, непереможний і самовпевнений. Уже ледь-ледь видно його голову, уже тільки очі поблискують з потемок гнізда. А ластівки все несуть і несуть свої останні цеглинки…
Така була розплата…
Джерело:
Земляк Василь Сидорович. Українське слово : хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст. / В. Земляк. – Київ, 1995. – Кн. 4.
Ресурс надано Рівненською обласною бібліотекою для дітей
Текст читає Наталія Андріївна Онофрійчук, завідувач науково-методичного відділу.