АУДІОРОЗПОВІДІ

Категорія: Аудіорозповіді

Автор : Комар Борис Панасович

  0 / 0

- +  

Спочатку Оксанка сиділа на дивані й дивилася, як ми граємось. Коли «сліпа баба» хапала когось і вигукувала: «Цур за мене!» – вона аж захлиналась од реготу, дригала ногами, плескала в долоні. Так їй було смішно й весело.

Але потім і Оксанці закортіло погратися в «сліпої баби».

– Ти ж іще мала, – сказала їй сестра Тамара.

– А от і не мала, – заперечила дівчинка. – Я вже в підготовчій групі!

– Ну й що, як у підготовчій? Все одно мала, бо дошкільниця. Сиди й дивись.

– Не буду дивитись, хочу гратися, – стояла на своєму Оксанка.

– То грайся он із ляльками, а нам не заважай.

Оксанка образилась. Закопилила губу, насупилась, ось-ось заплаче.

– То мо, нехай… Нехай з нами грається, – заступився я за дівчинку; того разу саме мені випало бути «сліпою бабою».

І Тамара дозволила сестричці гратися з нами: – Іди вже, йди, вередухо…

Оксанка витерла кулаком вологі очі, зсунулася з дивана, рада-рада, що її прийняли в гру.

Дарма, що Оксанка спритна й метка, але заховатися ще не вміла. Вибрала хованку, яку вже всі знали.

Що, дивуєтесь, як я довідався про це? Хе-хе!.. Дуже просто… За правилами гри «сліпій бабі» очі треба пов’язувати так, щоб зовсім-зовсім не видно було. Та я весь час хитрував. То не згортав хустку в кілька сталок, і вона просвічувалася. То відсував її трохи з очей, щоб зиркнути можна було. То ще якось умудрявся піддивитися… Тепер ясно?

Правда, я поклав собі не ловити малої й умисне обминав те місце, де вона ховалася.

Проте ненароком Оксанка попалася-таки до рук. Зопалу не розпізнав її, вигукнув: – Цур за мене! – і зняв з очей хустку.

Вгледів, кого зловив, хотів назад натягнути пов’язку, та Оксанка як заверещить: – Я «сліпа баба»! Я «сліпа баба»!..

Нічого не вдієш, довелося погодитись.

Пов’язав я їй очі хусткою в одну сталку. Щоб видно було крізь неї. Швидше, думаю, когось зловить, тоді буде в нас інша «баба» і знову почнеться справжня гра.

Аж ні!

– Я все бачу, – сказала Оксанка.

– Мовчи! – шепнув на вухо. – Тобі ж краще.

– Не хочу краще! – вперлася. – Як собі, так і мені зав’язуй.

«Хе, дурне козеня – «як собі»! Знала б, як я собі пов’язую, не казала б такого…»

– Не вередуй, – злегка штовхнув під бік Оксанку. – Рахуй до десяти!

– Не буду рахувати! – зірвала з очей хустку. – Це не чесно. Перев’яжи.

– Не чесно?... – ледве видобув із себе, бо мене раптом ніби в жар кинуло, стало ніяково-ніяково.

Глянув на хлопців, на дівчат – вони стоять, слухають і, мабуть, нічогісінько не розуміють, що між нами скоїлось.

– І не цікаво, – докинула Оксанка.

– Авжеж, авжеж не цікаво, – одразу погодився я з малою.

Вихопив у неї з рук хустку, склав учетверо й міцно пов’язав очі.

– Ну, а тепер видно?

– Ні, не видно. Нічого не видно. Ховайтесь! Один… два… три…– почала рахувати.

Ми розбіглися по кімнаті.

Цього разу я не шукав безпечної хованки і незабаром навмисне дав себе зловити Оксанці. Вона, звичайно, не здогадалася про це. З радощів стрибала, сміялася і плескала в долоні.

–А що, піймався! Піймався!...

Коли ж мені пов’язували очі, Оксанка пильно стежила, щоб хустку склали вчетверо й міцно затягнули. Та я вже й не опинався. Так, звичайно, цікавіше…