АУДІОРОЗПОВІДІ

Категорія: Аудіорозповіді

Автор : Комар Борис Панасович

  0 / 0

- +  

Коли її запитували:

 – Як тебе звати?

Вона схиляла голову й мовби проспівувала:

 – Я дівчинка Олеся.

І дивувалася: невже цей дядя чи тьотя не знає, хто вона?

Та недавно стався випадок, після чого Олесю й справді вже знає майже все містечко, в якому вона живе.

Одного разу Олеся з подружками гралася біля самого будинку в класи. Хоч вони гралися на самісінькому тротуарі, одначе не заважали перехожим. Як тільки хто наближався до них, припиняли гру, пережидали, поки пройде.

Ось і тепер. З’явилася бабуся з дитячою коляскою – дівчатка відразу дали їй дорогу.

Але старенька, видно, не поспішала. Вона зупинилася коло них, кивнула на коляску:

 – Може, і мою онуку приймете до гурту?

 – Приймемо, – хором відповіли дівчатка й засміялися: бабусина внучка була ще немовля.

Бабуся теж усміхнулася, сказала:

– Дякуємо вам. Тільки нехай ми ще трохи підростемо, – і рушила далі.

Дівчатка знову почали гру. І раптом почули крик:

– Ой лишенько!.. Рятуйте дитину!..

Глянули – на тротуарі бабуся лежить і не може встати. А коляска із немовлям котиться вулицею вниз до перехрестя, через яке пролітають автомашини, мотоцикли… І ще найжахливіше – нікому її спинити, бо попереду нікого немає.

Ох і налякалися дівчатка! Спочатку не могли навіть поворухнутися від страху. Олеся теж, як стрибала на одній нозі, то так і захолола. Проте вона перша схаменулася, кинулася чимдужче наздоганяти коляску. Але наздогнати її було не легко.

Вона щодалі все швидше й швидше котилася з гори. Ось поминула зачинений кіоск, ящик для піску, яким посипали взимку слизьку вулицю, виїзд із двору. І тут нараз шлях колясці перетнула старезна товста липа посеред тротуару.

– Ой! – скрикнула Олеся й заплющила очі, думала, що коляска стукнеться в липу й перекинеться.

Ні, не стукнулась. Лиш черкнула колесом шорсткий стовбур, похилилася дуже на бік, крутнула й вискочила на дорогу.

Тоді дівчинка ще хуткіше, з усіх сил побігла, аж бант на голові розв’язався і лопотів на вітрі.

Коли вже коляска наблизилась до перехрестя, її побачили звідти перехожі. Вони також кинулись навперейми. Та якби не Олеся, мабуть, жоден із них не встиг би спинити, і тоді могло б статися таке, про що страшно навіть подумати.

Але, на щастя, дівчинка наздогнала таки коляску, вхопилася за ручку й завернула на тротуар.

Олесю оточив натовп. І міліціонер десь узявся.

Якась тьотя з кошиком подумала, що це Олеся сама ж і випустила коляску з немовлям, і заходилася на неї гримати:

– Ну й ґава ти! Трохи горя не заподіяла… Дивуюсь, як батьки доручають отаким няньчити дітей!..

Олеся нічого на те не відповіла. Стояла біля коляски і ніяк не могла віддихатися від бігу.

Та ось до натовпу пришкандибала перелякана бабуся. Вона сильно припадала на ліву ногу. Мабуть, підвернула її.

– Ой лишенько!... Ой лишенько!... – вигукувала. – Де моє дитятко?..

Пробилася до коляски, вгледіла свою внучку живу-здорову й радісно схилилася до неї.

– Ти ж моя пташечко, ти ж моя крихітко…

Коли бабуся трохи заспокоїлася, то розповіла, як все сталося. Старенька спіткнулася, впала і випустила з рук коляску. Вона й покотилася ото з гори.

Міліціонер лагідно поглянув на Олесю:

– Так їй же треба дякувати, що дитину врятувала, а ви напалися на дівчину.

– Еге ж, їй, голубоньці, їй треба дякувати, – підтвердила бабуся.

Тьоті з кошиком стало соромно, що даремно нагримала на Олесю, і вона ніяково позадкувала з натовпу. Тільки її і бачили.

– Скільки тобі років? – спитав Олесю міліціонер.

– Шість, – мовила стиха.

– Так ти ж герой!

– Ні, я не герой, – заперечила. Схилила набік голову й мовби проспівала: – Я дівчинка Олеся.

А в голосі чувся щирий подив: невже не знає її чи, може забув? Та він розмовляв з нею колись на вулиці.

Міліціонер усміхнувся.

– Так, так, Олеся… Олеся… Але ти ще й герой. Справжній герой!

Вона більше йому не заперечувала. Підступила до подружок і разом з ними подалася до свого будинку грати в класи.

Ось після цього Олесю й знає вже майже все містечко в якому вона живе.