АУДІОВІРШІ

Категорія: Аудіовірші

Автор : Грінченко Борис Дмитрович

  0 / 0

- +  

І

Було це в південному краї,

Де сонце так пишно сія,

Де гордая пальма пишає,

Втопає в розкошах земля;

Де небо блакитне й широкі

Безмежні простори степів, -

В тім краї ще в давнії роки

Народ наймогутніший жив.

І славою гучно пишався

Той край у народній сім’ї,

Друг кожен тій славі вклонявся,

А ворог лякався її.

Не тим тая слава, що в полі

Козак із народу того

З війни не втікав ще ніколи,

Не кидав ще стягу свого;

Не тим тая слава, що зроду

Ніхто ще з усіх ворогів

Того переважить народу

Ніколи й разу не здолів;

Не тим, що над їх парубоцтво

Сміліших ніде не було,

Не з того, що їхнє дівоцтво,

Як пишні троянди, цвіло.

Ні, тим така слава велика

Була у народу того,

Що з них ні один споконвіку

Не зрадив ще краю свого.

В якії несвітськії муки

Не кинув би кожного з них,

Але ні уста їх, ні руки

Не зрадили б зроду своїх,

І зради, пекельного слова,

В ті давні, колишнії дні

Не знала ще їхняя мова,

Не знали їх рідні пісні.

II

Отож у ті давні години,

Що спомин про них уже згас,

Жив парубок в їхній країні,

І звався той хлопець Киндарз.

Судилось йому виростати

Безрідному серед чужих:

Давно-бо в землі його мати,

І батько у бої поліг.

Зате був вояцької вроди,

Як сокіл у бої літав;

Не раз і не два у походи

Ходив він і слави придбав.

Хоч ще молодий був літами,

Та в радах уже радував:

Він голос проміж козаками

За вчинки славетнії мав.

І голови сиві старії

Схилялись до слова його,

І бачив себе він у мрії

Гетьманом народу свого.

І стоячи в раді козацькій,

І дома, у хаті своїй,

І линучи в бучі вояцькій,

Не кидав ніколи тих мрій.

І гордая думка буяє:

«Тепер я з старими врівні,

Минуть ще години, й у краї

Не буде вже й рівних мені:

Я б’юся - і ворог тікає

Чи мертвий лягає до ніг;

Я в раді - й ніхто не здолає

Так справ розважать військових.

Той досвід увесь, що зуміли

Придбать тільки сиві діди,

Не втративши мужньої сили,

Здобув я в мій час молодий.

А чом же мені не держати

У дужих руках булаву?

Я краще б ізміг керувати

Тим краєм, де змалку живу...»

Та роки минають швидкії,

Хоч слава його й вироста,

Та ще не справдились надії,

Далеко бажана мета.

Старий ще гетьман заправляє,

У добрих руках булава...

Киндарзову думку ховає

Його молода голова...

 

ІІІ

Ось чутка пішла поміж люди:

Край рідний їх ворога жде;

Збирається військо зусюди,

Зібралось - на ворога йде.

Не блискавка небо то крає,

Не в хмарах насуплених грім,

Гетьман то в похід виступає

І військо славетнеє з ним.

Як хижі орли налетіли,

На ворога впали усі,

І никнуть ворожії сили,

Як в полі трава од коси.

І, трупом заславши країну,

Од них уже ворог тіка,

Боротись змогла до загину

Старого провидці рука!

Над ним іще ворог ніколи

В боях переваги не брав -

Тепер же в широкому полі

Поліг він і більш не вставав.

І рада зійшлася обрати,

Як звичай дідівський велів,

Гетьмана ізнов, щоб скарати

За батькову смерть ворогів.

«За кров нашу й батька старого

Ходімо, ходімо на них!

Нам треба гетьмана такого,

Щоб він їм оддячити зміг!»

Киндарз чує всі ці бажання

І дума: «Діждався і я,

Справдились мої сподівання,

Моя булава вже, моя!»

І чути йому - вже гукає

Хтось в раді: «Киндарз поведе!»

У серці надія палає,

Він, гордий і радісний, жде.

Але між дідами старими

Щось думи були не такі:

Мовчать ще діди, а за ними

Мовчать і усі козаки.

А далі старий і похилий

Озвався між них дідуган:

«Хоч ворога ми й подоліли,

Та вбитий поліг наш гетьман!..

Навіщо нам довго шукати?

Тепер серед нас його син...

Хто ж більше за батька скарати

Бажа ворогів, як не він?

Він вдержати шаблю здолає,

Здола боронити свій край, -

Так хай булаву він приймає,

Веде нас до бою нехай!»

Замовк дідуган, і вся рада

Гукнула у голос один:

«Правдива старого порада:

Нехай гетьманує в нас син!»

І ось молодий, але дужий,

До рук булаву він прийма...

Киндарз наче зовсім байдужий,

А лютість у серці німа.

«Так ось як мене вшанували

За славу й послугу мою:

Гетьманом ви хлопця обрали,

А я тут забутий стою!

Нехай! Я не буду прохати!

Ви бити йдете ворогів?

Могли б ви тоді їх зламати,

Коли б на них я вас повів!

Та тут мені шани немає,

Знайду її в ворога я,

Помститись над вами здолає

Гартована шабля моя...»

Чорніший од чорної хмари,

Що сонце хова серед дня

І грози віщує та кари,

Сідає Киндарз на коня

І їде. Свій край покидає,

У землю чужую вступив...

Жене він коня, поспішає

Скоріш до своїх ворогів.

Але ж не за рідну країну

Тепер їде битися він:

Про помсту він дума єдину,

Голубить той замір один.

 

IV

І знову війна неупинна,

І знову кривавії дні...

Ворожого війська частина

З гетьманом стає до борні,

А друга наблизилась тихо,

Пройшла серед гір та лісів:

То рідній країні на лихо

Киндарз теє військо привів.

Прийшов - і займаються хати,

І трупи лежать навкруги,

І батька, й дитину, і мати -

Всіх б’ють без жалю вороги.

Палає весь край, мов у пеклі,

В крові червоніють поля...

Все бачить той зрадник запеклий,

Та що йому рідна земля?

«Згадайте в час кари і суду

Кого занехали колись!

Присягсь я, що вам не забуду, -

Ви кров’ю тепер залились!»

Ой то не орел, стрепенувшись,

Гніздо захищає своє:

Гетьман молодий, повернувшись,

Боронячись, ворога б’є.

І ворог недовго держався:

З усіх, що з Киндарзом прийшли,

Ніхто не утік, не сховався, -

Усі там вони полягли.

Над трупами батька і брата,

Над трупом сестер, матерів

Зібралась народна громада,

Дізнавшись, хто зраду вчинив.

Здригнулися всі: споконвіку

Того не було в їх землі, -

Й Киндарза за зраду велику

Прокльоном святим прокляли.

 

V

Де ж зрадник запеклий? Немає

На полі між трупом його...

Од кари сховавшись, тікає

Він з рідного краю свого.

Тіка серед темної ночі,

Тіка й серед білого дня,

І страшно блищать йому очі,

Присталого б’є він коня.

Але ж од святого прокльону

Не втік він і серед степів:

Бурхаючи, вітер з розгону

Угору його підхопив.

І лютая буря, ревучи,

Киндарза туди понесла,

Де, в сніг загорнувшись блискучий,

Країна вся мертва лягла,

Де вічна зима закувала

Усе в крижані кайдани, -

Туди його буря пригнала

З країни ясної весни.

Підкинувши вгору, щосили

Його швиргонула вона

На мерзлії скелі похилі,

Край скель же - безодня страшна.

Здається йому, що в безодні

Все падає з круч він крутих,

Й за гострії скелі холодні

Хапається в муках страшних.

Не держать знеможені руки,

Покинула сила його,

І скрикнути хоче він з муки -

І скрику не чує свого.

І крига йому усе тіло

Скувала й лягла на устах,

І серце немов скрижаніло,

І сльози замерзли в очах...

І праведна кара святая!

І скільки б її не терпів,

Кінця їй для нього немає

Й не буде навіки-віків!..

Ні смерті йому, ні спочину:

Страшніш-бо нема над той гріх,

Як зрадити рідну країну,

Продати святиню святих!..