Сонячні промені та гриби лисички
Вийшло вранці Сонце на небо, послало дітей своїх на землю й наказало:
− Ти, сину, піди на поля, ти, сину, на моря, а ти синочку, по лісові погуляй.
Розбіглися Промінці, діти Сонечка, на всі боки. Перший на поля спустився. Запістрявіли поля квітами, метеликами, Сонечку дякують.
Другий Промінь на воду впав. Заблискотіла вода, заграла бризками алмазними.
А третій до лісу помчав – наказ Сонця виконувати. Тільки бачить він – не розгулятися йому в лісі. Верховіттям дерев можна ще пробігти, а в глиб лісу не проберешся. Живе й хазяйнує там Морок, нікого в гущавину не пускає. Метнувся Промінь і туди і сюди − нічого не виходить. Стоять ялини впритул одна до одної, Морок оберігають.
Шукав-шукав Промінь хоч би маленьку лазівку, коли бачить – поміж ялин берізка квола росте. Крізь її гілля й прослизнув він у хащу. А там вогко й холодно, трава навіть не росте, тільки сивий мох стелиться.
− Ти як посмів у моє царство пробратися? – заворушився Морок, і так від нього затхлістю й повіяло.
Але не злякався Промінець, почав свою справу робити. Берізку приголубив – та розпрямилася і рости почала. Землю пригрів – піднялася з землі трава зелена. Ясно та весело у лісі стало.
− Ах так, − засичав Морок, − згинь, пропади! Не відпущу тебе, Променю, назад!
А Променю вже час на небо повертатися, Сонце от-от за обрій сховається. Він і туди, він і сюди – не підпускає його Морок, лапами ялинковими тримає. Промінь до берізки, а та вже підрости встигла, листя її всі лазівки затулило.
Потьмянів Промінь, ніяк йому з похмурого царства вирватися.
− Ха-ха-ха… − заливається Морок. – Будеш знати, як у моє царство незваним гостем приходити. Тут тобі, Променю, і згаснути!
І раптом з-під ялини жовтогарячий гриб, що Лисичкою зветься, виглянув.
− Не бійся, − каже, − Промінчику, я Морока обдурю. – Ти тікай, а я замість тебе залишусь.
Бачить Промінь – і справді, Лисичка дуже на нього схожа, справжнісінький промінчик сонячний.
− А я тебе не боюсь, − заспівала Лисичка, − а я тебе не боюсь…
− Не боїшся? – тамуючи злість, засичав Морок. − Ось я тебе!
Посунув він на Лисичку, аж ялини зо страху лапи попідбирали.
А Променю тільки того й треба було. Вислизнув він крізь ялинове гілля з похмурого царства – і на небо!
От і залишилися в лісі замість сонячних променів гриби лисички.
Йдеш лісом і бачиш – золотиться щось.
Чи то лисички, чи то сонячне проміння крізь листя пробивається?
І не розбереш одразу.
Джерело:
Прокопенко Ірина. Сонце, Сонечко та Соняшник : казки : для мол. шк. віку / І. Прокопенко ; худож. О. Паславська. – Київ : Веселка, 1977. – 20 с. : іл.
Ресурс надано Миколаївською обласною бібліотекою для дітей ім. В. О. Лягіна