АВТОРИ

Борис Антоненко-Давидович

(1899–1984) 

народився 5 серпня 1899 року в селі Засуллі (нині Сумської обл.). «Антоненко-Давидович» одночасно є псевдонімом і прізвищем його прадідів – реєстрових козаків Антоненків. Давидович – так прозвали його предка Антоненка, який задавив голими руками ведмедя.
Закінчивши у 1917 р. охтирську гімназію, майбутній письменник вступає на природничий відділ Харківського університету, але невдовзі переводиться на історико-філологічний факультет Київського університету. Через матеріальну скруту та безперервну зміну політичної влади офіційно Б. Антоненко-Давидович так і не здобув вищої освіти і йому довелося опановувати науку самотужки «в бібліотеках та з великої книги життя».
Восени 1923 року зосереджується на літературній діяльності. Деякий час був редактором (на посту секретаря редакції) найпопулярнішого на той час ілюстрованого журналу «Глобус», на сторінках якого друкує перші літературні твори Олекси Влизька, Юрія Яровського, Марка Вороного та ін.
«Хрещення» письменник одержав у літературній організації «Ланка» (згодом «Марс»), що відокремилась від строкатого «Аспису» (асоціації письменників). Членами групи «Ланка» була не велика, але творчо дуже сильна група молодих «попутників»: Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Тенета, Т. Осьмачка, Д. Фальківський та ін.
У 1929 році Антоненко-Давидович випускає у світ збірки репортажів «Землею українською», в яких багато уваги приділено національному відродженню. Після цього письменника звинуватили у націоналізмі.
Масові арешти творчої інтелігенції, самогубство М. Хвильового та М. Скрипника глибоко вразили Б. Антоненка-Давидовича й були сприйняті ним як свідомий і цілеспрямований наступ на українську літературу й культуру.
Морально й матеріального його життя стало нестерпним і він був змушений тимчасово виїхати з України до Алмати (Казахстан), де почав працювати у Держкрайвидаві редактором художнього сектора.
2 січня 1935 року Б. Антоненка-Давидовича заарештовано й під конвоєм відправлено у Київ. Письменника звинуватили у «приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації». На підставі цієї фальшивки Б. Антоненка-Давидовича було засуджено на 10 років концтаборів. Письменник пройшов усі кола ГУЛАГівського пекла, а після того був відправлений на довічне заслання в село з промовистою назвою Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.
Після повернення у Київ, у 1957 році, окрилений суспільно-політичною відлигою, Б. Антоненко-Давидович активно включається до літературного процесу. Уже наступного року він вирушає в мандри Україною. Після виходу роману «За ширмою» (1963) письменника знову починають звинувачувати в неблагонадійності і йому стає надзвичайно важко надрукувати хоч якийсь твір. Невиданими залишаються таборові нотатки із «захалявного зшитку», що склалися у збірку «Сибірських новел» (видані після смерті автора у 1989 році).
До самої смерті Б. Антоненка-Давидовича (9 травня 1984 року) тривало принизливе цькування та замовчування письменника, який був змушений животіти на скромну пенсію. В той же час за кордоном, зокрема в Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США і навіть далекій Австралії, його твори видаються окремими книжками, широко відзначаються ювілеї письменника. Лише через 5 років після смерті письменника в Україні виходить книга художньої прози «Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки», за яку Б. Антоненку-Давидовичу посмертно присуджено Державну премію ім. Т.Г. Шевченка (1992).