АУДІООПОВІДАННЯ

Категорія: Аудіооповідання

Автор : Довжик Василь Михайлович

  0 / 0

- +  

Задумав син жити на своєму хлібі.

− Не хочу, − сказав батькові-хліборобу, − йти твоєю стежкою. Для мене в житті інша дорога вготована.

− Дивися, синку! Я тебе не силую…− гірко мовив батько. Що маєш робити, коли в єдиного сина душа до батьківського діла не прихилилася  змалку?

Пішов син малювати.

«Малює, то хай собі малює. Може, малюватиме людей, що працюють, то й сам уму-розуму коло них набереться…» − подумав батько. Тільки ж син було таке квецяв, що хіба лиш йому в голову збреде… Оце наляпає на папері щось неоковирно кругле, як гарбуз, а над ним довгастенькі фіолетові баклажани ліпить!

− Що то? Машина? − спитаєш

− Курячі яйця, − відповідає.

«Хай і фіолетові, − мирився з тим батько.− Це навіть гарно, коли крашанку чи там писанку вицяцькувати… Верби, тополі, хату білу, жовті соняхи і небо хлопчак малює буряковою фарбою? Що ж, і це могло бути. Як на  рушнику. Хай буде! Побавиться, доки молодий, та й за розум візьметься. Виграшки ж це!»

Та син затявся не на жарт. Не спав і не їв через те малювання.

Схуд, зблід, аж світиться наскрізь − шкода дивитися батькові на свою дитину, бо син той учився у школі і ще й до малювального гуртка вчащав. От і дали хлопцеві додому завдання − намалювати хліб.

Довго марудився син олівцем, тер і знову перекреслював плескачика, пробував то однією фарбою, то іншою. Крутив папірцем і сяк і так. Нарешті не витримав та з легкої руки і підписав свою мазанину, що це вам не просто колесо чи м’яч, а паляниця!

Батько, що скоса поглядав на синові муки, не стерпів та й каже:

− Коли б ти, сину, на собі знав, як його робити, то ти б ніколи не насміхався зі святого хліба!

− Хіба ж я насміхаюся? Не виходить у мене!.. А що твій хліб робити? Дуже просто. Кругом тобі машинерія допомагає! Намалювати хлібину у сто разів важче, спробуй-но фарби підібрати. Ось ти все життя хліб вирощуєш. Скажи мені, якого кольору хліб.

         Батько аж сторопів, не знав, що відповісти, а втім…

         − Хочеш знати, якого кольору хліб? − хитро глянув на сина. − Збирайся завтра зі мною в поле, то й побачиш.

         Вийшли вони в степ ранесенько, сіли на гуркітливого трактора, цілісінький день тяглася за ними чорними хвилями рілля − орали поле, сіяли в пухку землю золотаве зерно. Поприходили додому самі чорні, тільки зуби блищать. Вмилися, попадали спати, а перед очима їм все чорна рілля хитається, як те море хвилясте. На ранок будить батько сина знову до праці, а той руками й ногами:

         − Ні! Не хочу більше! Я вже знаю, колір хліба − чорний!

         − Еге, не поспішай, − каже батько. − А подивись-но, сину, на поле ще й сьогодні!..

         В степу задощило. Листячко у посадці жовкне − ночі подовшали, земля лише вдень трохи прогрівається. Туман, і десь далеко сонце заховалося.

Гола-голісінька земля дрібно тремтіла вся в калюжах. За тиждень-два виткнулися з ріллі червоно-зелені ключки пшениці. Ожило поле, зазеленіло.

− Ти хотів, певно, сказати, що хліб зелений? − прикидав син уголос фарбу.

− Потерпи трохи. Учора ти говорив зовсім інше…

Невдовзі вдарив лютий мороз, упали сніги великі, завіяли завірюхи. Побіліло поле.

− Ходімо, сину, дивитися, якого кольору хліб, − каже батько.

Вив вітер, пекуче стьобав хурделицею в лице. Цілісінький день брьохали вони степом, робили борозни, щоб затримувався сніг, щоб теплою сніговою ковдрою вкрилися зелені кущики пшениці. Поприходили додому батько з сином червоні, закоцюблі.

− Ой, мабуть, хліб червоний! − вигукнув син, хукаючи в пальці. − Аж зашпори позаходили.

− Та це ще не все. Ти не бачив головного…

Брався тепер син малювати, а в очах йому мерехтіли і мішалися кольори. Здавалося, мине ще день − і він, нарешті, вловить і вибере ту найпотрібнішу з фарб, якою малюють хліб.

Настала весна-красна. Потекли струмки талої води-сніговиці. Жайворон потоптав книгу в калюжах. Батько з сином добрива сипали, а довкола зеленіло й синіло поле, бузковіло та й колосилося. І весна дощова, як на те, випала. Росло зело, аж гуло. Раділо серце − якби ще й сонця!

− То якого кольору хліб? − запитав батько, усміхаючись.

− Хліб радісного кольору, − сказав син.

Котилося літечко та й до осені. Пшениці половіли. Та й сталося лихо. Насунула чорна хмара. Гроза градом пшеницю витовкла. Колоски до землі похилилися. Гинула праця людська.

− Мабуть, хліб ще й сумного кольору, − вдумливо мовив хлопець до мовчазного батька, схиляючись над зламаними стеблами.

Не бачили світу білого і неба блакитного ні батько, ні син − косили, підбирали комбайном по колосочку, щоб зібрати врожай до зерниночки. Як прибрали поле, син поглянув на стерню, вдихнув глибоко повітря і проказав:

− Тату, орати і сіяти пора − скоро дощі підуть.

Тепла хвиля підкотилася батькові під груди, заясніли очі. І озвався батько:

− Не знаю, синку, чи добре втямив ти, які фарби треба добирати, щоб малювати хліб, а вирощувати його ти навчився. Тепер як хочеш − чи малюй, чи вирощуй, − за тебе я спокійний: ти можеш жити на своєму хлібі.