АУДІООПОВІДАННЯ

Категорія: Аудіооповідання

Автор : Іваненко Валерія Володимирівна

  0 / 0

- +  

Справжній герой 

Сонце уже заховалось, але край неба усе ще лишався золотаво-червоний. В озері зрідка яскраво виблискували невеликі хвильки.

На листок латаття з плескотом стрибнула жабка, майже такого самого кольору, як і листок.

— Кум-кум, — почала вона свою вечірню пісню.

— Кум-кум, — відповіла їй друга з заростів очерету. За мить з усіх боків озера вже линуло наполегливе «кум-кум».

Тому, хто був поблизу, здавалось, що кожна жабка намагається довести щось своє. А згодом усе злилось у спільний хор, який часом перекривало чиєсь особливо голосне кумкання. Може, тієї великої жаби, що так старанно надимала горло і щоки, наче вона й справді грала в оркестрі на трубі.

Хористи так були захоплені своїм кумканням, що навіть не помітили, як до вечірньої пісні приєднався ще один голос. Він співав невлад з жаб'ячим хором. Це був соловейко. Він уже почав свій вечірній концерт і, певне, сам одержував насолоду від своєї пісні.

А весь хор означав для лісових мешканців, що вже скоро смеркне, і хто ляже спати, а хто саме тепер вирушить на полювання.

У дуплі вмощувались на ніч білчата. Мати-білка дбайливо поправила мохову підстилку, якою було вислано затишне гніздечко.

Поснули пустотливі співочі пташки.

Недалеко від озера шумів ліс, і тут хазяйнував зараз легенький вітерець. Він ворушив листя дерев, яке барвили в червоний колір промені вечірнього сонця.

Скоро у лісі запанувала темрява. Але ліс не спав.

Он, сопучи і хоркаючи, повільно виліз зі своєї нірки їжачок. Його нірку важко було назвати ніркою — просто неглибока ямка, вимощена торішнім листям і мохом.

Їжачок почимчикував на своїх коротких ніжках стежиною, та його стривожив пташиний крик. Він глянув у той бік і побачив двох ластівок.

— І чого це вони літають уночі? — не розумів їжачок.

— Що ти там, колючко, бурмочеш? — просипіла сова, яка саме перевіряла свої володіння. — Невже ти не пізнав нічних птахів-дрімлюг? Вони теж літають так, наче пливуть у повітрі. А зараз їх хтось налякав.

Справді, у подружжя дрімлюг трапилось нещастя. Одне з їхніх двох яєчок ковтнула гадюка. Пташки кинулись боронити своє, тепер єдине яєчко. Вони почали дзьобати гадюку в голову, і тій довелось рятуватися втечею.

— Треба покласти наше яйце у безпечне місце, — хвилювалась мати-пташка.

Батько-дрімлюг схопив яйце у дзьоб і швидко відніс його в густу траву за пагорком.

Крізь гілля дерев уже блиснув срібний тоненький місяць. Його раз у раз закривала гілка сосни. Здавалось, що він грає у піжмурки: то блисне, то його не видно. Тільки блакитне сяйво вказувало, що місяць таки на небі.

А тим часом їжачок відчув якісь пахощі і попрямував дізнатись, що то запахло. Люди вважають ці пахощі дуже приємними. Це розквітли маленькі лісові фіалки.

Він наблизився до квітів, кілька разів втягнув тонким кумедним носиком повітря і, форкнувши, байдуже пройшов повз них.

Враз їжачок почув загрозливе сичання. На стежці лежала скручена кільцями гадюка, яку оце прогнали маленькі сміливці.

Гадюка підвела голову. Її злі маленькі очі так і палали червоним вогнем, а роздвоєний на кінці язик жадібно ворушився. Та їжачок не злякавсь. Він міг і сам настрахати це отруйливе створіння, бо не раз уже натрапляв на гадюку.

— От я тебе зараз провчу. Знатимеш, як кривдити мирних маленьких пташок, — забурмотів він.

Насунувши свій колючий шолом на очі, їжачок враз скрутився клубочком і настовбурчив усі голки.

Гадюка швидше подалась від цього страховиська.

Їжачок умить розпрямився і підстрибнув. Куди й поділась його незграбність! Він ухопив гадюку за хвіст. Гадюка звивалась, прагнула його вкусити, та натикалася на голки. От їжак ухопив її вище за спину. Гадюка востаннє ворухнулась і затихла...

Низенько на гілці примостилася сова. Уночі, як і всі сови, вона бачила дуже добре. Її очі блимали, мов огні.

— Оце так бій! І даремно я їжака назвала колючкою. Йому не личить таке зневажливе наймення. Він-бо справжній герой!