Зібравшись уранці, хлопці розповідали про свої успіхи, Мишко й Тимко сяяли – вони розповсюдили за ніч сотні листівок. Жодного пожарища, жодного подвір’я не лишилось без уваги. Лише подвір’я Василька обминули. А старості Тимко накидав повен двір – хай читає, собака! У нього тепер на Лукана злість до гробу. Всю ненависть до ворога за Саву, за Савину матір, за сирітку Вірочку він спрямував проти Лукана. Тепер Тимко не дасть йому життя. Найфантастичніші кари вигадував йому хлопець. Не стріляти там чи вішати – хай йому біс – страх який! – а так допікати. Пекти, аж поки не сконає у страшних муках, або збожеволіє, чи сам повіситься!...
Хлопці захоплено розповідали, як вони ходили в нічній темряві, лишаючи по собі білі тріпотливі метелики.
Та всі їхні подвиги поблідли і померкли після того, як Василько, набравши поважно-таємничого вигляду, неквапливо витяг із кишені чорний, як вороняче крило, пістолет.
Це був один із тих , що становили скарб Фріца. Хлоп’ята аж розкрили роти, очам своїм не вірячи, а Василько, на ще більший їхній подив, вийняв кілька пачок патронів.
- Ну і штучка! - радів Тимко, ніжно погладжуючи холодне тіло пістолета, мовби це він був господарем зброї .- І в дядька Михайла такого не було! – додав він.
- Де ти його? – поцікавився Мишко. Очі його горіли заздрістю: чого це не він здобув такі чудові речі?
- Василько розповів, як він викрав цей пістолет.
Перший трофей розглядали довго, задоволені, що мали щастя торкатись власними руками справжньої зброї. Одностайно вирішили пістолет подарувати командирові загону, як тільки він прийде до них.
Одне тільки турбувало: чому він так довго не йде?
- Взагалі ми повинні збирати зброю, - повчав своїх підлеглих Василько. – Все – гвинтівки, гранати, патрони.
Мишкові аж дивно було, що він досі про це не подумав. Якось двоюрідний брат Альоша з сусіднього села говорив, що знає, де є зброя, але він навіть не звернув на це уваги.
- Я обов’язково дістану, - пообіцяв він.
Потім розговорились про свою таємницю – землянку в Соколиному бору.
- Глядіть же мені, хлопці, про землянку нікому ні слова!
Навіть рідній матері, - наказував Василько.
- Ну, ясно! – згодився Мишко.
Тимкові здавалось, що цього не досить.
- Треба поклястись, - запропонував він.
Мишко зневажливо посміхнувся:
- Совість треба мати – ось головне, а клястись – забобони.
Та Василько думав інакше.
- А й справді, - сказав він. - Піонери дають урочисту обіцянку, червоноармійці клянуться перед Батьківщиною, а хіба ми не бійці? Поклястись треба. Яку ти думаєш дати клятву, Тимку?
Тимко ожив:
- Хай мені язик відсохне, хай я рідної матері й батька не побачу, якщо я де-небудь, кому- небудь , хоч і рідній матері, скажу що-небудь про нашу землянку! – випалив одним духом.
- Можна й так, - поспішно згодився Мишко, присоромлений тим, що раніше сказав невлад.
- Ні, не тільки так, - спокійно сказав Василько і задумався.
Мишко й Тимко вп’ялися в нього поглядом. Вони тільки тепер помітили, як змінився за останній час їхній старший товариш. На чолі лягла маленька зморшка, мов у дорослого, щоки запали, вже не були по-дитячому кругленькі, а чорні очі з золотистими зіницями стали блискучі і задумливі. Темно-каштанове волосся, останнім часом занедбане, непідстрижене, надавало Василькові поважного вигляду. Він помітно виріс.
Полум’я свічки колихалось, іскрилось у Василькових зіницях, а він думав уголос:
- Не лише в цьому ми повинні поклястись. Землянка – справа другорядна. Можна їх без пуття повен ліс так, для розваги, накопати. Клястись треба в тому , щоб ворога бити!
Мишко з Тимко боялись дихнути, сиділи, мов заворожені.
- Ми, молоді громадяни Радянського Союзу, комсомольці і піонери, клянемось бути вірними Вітчизні, вірними своєму народу…
Ці слова лились у підземеллі, де ніколи не бувало денного світла, а гріли вони юнацькі серця сильніше й тепліше від весняного сонця.
Збанацький Ю. Таємниця Соколиного бору: повість / Ю. Збанацький ; мал. А. І. Резниченка. - К.: Веселка, 1985.- 319 с. : ілюстр. – (Звитяга).
Ресурс надано Запорізькою обласною бібліотекою для дітей «Юний читач».
Текст читала Ірина Олексіївна Крівенцова, бібліотекар I категорії