Чого сміялися рибки
Посеред озера – чисте, дзеркально-блискуче плесо. Ближче до берегів – зелені кружечки латаття. І квіти білі-білі, немов мармурові, непорушно стоять над водою. А під ними – такі ж самісінькі квіти віддзеркалюються у воді. Тільки перевернуті вниз.
За високими зеленими вербами – сонце. Над головою – кумедні, немов пухкі сувої вати, клубки хмар. Тільки тут, на березі озера, жадана прохолода.
Льоня і Толя рибалять. Вудку – довгу облуплену лозину з тонісінькою волосинкою з кінського хвоста – закидає Льоня. Толя сидить біля цеберка з водою і, не моргаючи, дивиться на біленький поплавець з гусячої пір'їнки.
– Тягни! Смикнуло!
– Одчепись! – гнівно блискає чорними збудженими оченятами на болільника Льоня. – Нічого не смикнуло!
І знову мовчки, по-діловому хлопчики пильнують за по плавцем.
Пролетіла над озером сорока. Сіла на вершину верби, дивиться на хлопців, похитує хвостом, питає:
– Чи добре порибалилось?
– Та одчепись! – з досадою задрав угору голову Льоня.
– Розстрекоталась. Всю рибу сполохаєш.
З лугу прилетів жовтий гребенястий одуд, сів на бережку, пі шов над водою. Пити, певно, захотів.
– Киш! – крикнув йому Толя і пожпурив грудкою.
– Замовчи, ти! – сердиться Льоня.
– То ж він рибу лякає.
– Не злякає...
– А я...
– Цс!
Хлопчики прикусили язики. Рибка, показуючи, що вона зовсім не злякалась одуда, легенько смикнула за черв'ячка, і поплавок схитнувся. Рівні кола спокійно, неквапливо побігли по воді.
– Чи не бачите, що клює? – все ще галасувала на вербі сорока.
– Льоня аж вудилище посунув уперед – та бери ж, мовляв, бери швидше. І рибка взяла. Поплавець здригнувся, пробіг трішки по воді, немов хотів був сховатись під зелений кружечок латаття, та й занурився у воду.
– Тягни! – зойкнув біля відра Толя.
– Льоня рвучко смикнув вудку, і маленька срібляста пліточка, блиснувши над водою, виплигнула на берег.
– Хлопці тільки сопіли над нею, ловили. А вона не хотіла даватись до рук – підплигувала, тріпотіла.
– Нарешті пустили її у відро з водою. Рибка вдячно сплеснула хвостом, пірнула на саме денце.
– Ага! – таємниче підморгували один одному хлоп'ята. Зірвалась з верби сорока. Полетіла, стрекочучи, кудись на луг, понесла радісну звістку:
– Чи чули? Отакенну рибу хлопці спіймали!
– За нею летів жовтобокий одуд і трубив у сурму: – Оту-тут! Оту – тут спіймали!..
Джерело:
Збанацький, Юрій Оліферович. Чого сміялися рибки : [оповідання] / Ю. О. Збанацький. – К. : Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1961. – 12 с.
Ресурс надано Миколаївською обласною бібліотекою для дітей ім. В. Лягіна.
Текст читає Голенко Ірина Олександрівна