Гюго Віктор
Віктор Марі Гюго
(1802–1885)
Французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч.
Віктор Гюго — син генерала наполеонівської армії. Його дитинство минуло в Парижі. З 1811 р. він зі своїм братом Євгеном навчався у релігійному закладі Мадрида, Коледжі для дворян.
У 1817 р. він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через два роки він став лауреатом цієї академії. У 1819 р. він здобув Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і 1820 року одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі». Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) сподобалася королю Людовику XVIII: Віктор Гюго був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків. У 1827 р. Віктор Гюго випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її відома «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.
Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюго надзвичайно продуктивним. У 1829 р. з'явилася п'єса «Маріон Делорм», що була заборонена цензурою. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).
Особливе місце у творчості письменника займає «Собор Паризької Богоматері» (1831), оскільки тут він уперше продемонстрував свої чудові можливості в прозі.
Збірники ліричних віршів Віктора Гюго — «Осіннє листя» (1831), «Пісні сутінок» (1835), «Внутрішні голоси» (1837), «Промені й тіні» (1840) — виникли значною мірою завдяки особистим переживанням. У цей час у житті Гюго відбулися важливі події: Сент-Бев закохався в його дружину, а сам він перейнявся пристрастю до актриси Жюльєт Друе. 1841 року літературні заслуги Гюго здобувають, нарешті, визнання Французької Академії, куди його обирають після кількох невдалих спроб.
У 1842 р. письменник видав книгу подорожніх нотаток «Рейн» (1842), у якій виклав свою програму інтернаціональної політики, закликаючи до співпраці між Францією та Німеччиною. Незабаром після цього поет пережив страшну трагедію: 1843 року його улюблена дочка Леопольдина та її чоловік Шарль Вакр потонули під час корабельної аварії на Сені. Віддалившись на час від суспільства, Гюго став обдумувати план великого соціального роману під умовною назвою «Негаразди». Робота над книгою була перервана революцією 1848 року: Гюго вступив у сферу активної політики і був обраний до Національної Асамблеї.
Після державного перевороту 2 грудня 1851 року письменник зник у Брюсселі, звідти перебрався на острів Джерсі, де провів три роки, а в 1855 — на острів Гернсі. За час довгого вигнання Віктор Гюго створив найбільші свої твори. 1852 року була опублікована публіцистична книга «Наполеон Малий», а 1853 з'явилися «Відплати» — віршована сатира з нищівною критикою Наполеона III і всіх його поплічників. У період свого перебування на Гернсі Гюго опублікував книгу «Вільям Шекспір» (1864), збірку віршів «Пісні вулиць та лісів» (1865), а також два романи — «Трудівники моря» (1866) і «Людина, яка сміється» (1869).
Обраний у Національну Асамблею 1871 року, Гюго незабаром склав з себе депутатські повноваження на знак протесту проти політики консервативної більшості. 1872 року Віктор видав збірник «Грізний рік», що свідчить про втрату ілюзій щодо Німеччини, до союзу з якою він закликав Францію починаючи з 1842 року.
Після смерті Віктор Гюго вшанувався державним похороном, і його останки було поміщено в Пантеон — поруч з Вольтером і Руссо.